— Та в нього ж серце зупиниться! — вигукнула Світлана, щиро співчуваючи будь-якому небораці, навіть раднику, змушеному тут купатись. — Ти стала вдовою після цього обряду?
— Саме це і означатиме, що Роман не пройшов обряд. Цей звичай з давніх-давен слугує жінкам за доказ того, що ніщо у світі, окрім хіба що смерті, не зможе охолодити палаюче від кохання серце чоловіка, — не зводячи з нареченого очей, пояснювала Зоряна. — Отже, якщо серце охолоне, це буде знаком, що його не достатньо зігрівало кохання.
— Це буде знаком, що вода крижана, а ви всі тут навіжені, — пробурмотіла Світлана. Покоївка всміхнулась.
— Можливо. Але ж це наша навіженість, чи не так?
Тим часом радник, трохи подумавши, не став, до чималого полегшення Лани, скидати із себе ногавиці, і пірнув у річку, склавши руки над головою, мов справдешній ловець перлів. Безкінечно довгу хвилину річкова гладь залишалась непорушною, потім на поверхні з’явився Роман і, розсікаючи ту рідку кригу вправними рухами, поплив до берега, на якому стояла Зоряна. Попри свою антипатію до радника, Лана зітхнула з полегшенням — їй зовсім не хотілось замість весілля витягувати з річки покляклий труп Романа.
Радник вийшов із води в ту саму хвилину, коли тонюсінький обідочок багряного сонця з’явився на обрії, і Світлана готова була присягнути, що то не простий збіг обставин, а розрахована з ювелірною точністю, розписана по секундах, церемонія. І, поможи Небо зрозуміти, як те вдалося Роману, проте він зовсім не тремтів. Не було ані «гусячої шкіри», ані схлипувань — тих, які замерзла людина видає мимоволі, ані цокотіння зубами, лише мокре і від того закучерявлене каштанове волосся радника вказувало на крижану, не гіршу йорданської, купель, яку він щойно прийняв. І було ще дещо — якби Лана не бачила цього особисто, вона відкрито назвала б брехуном усякого, хто б їй таке розказав. Та вона це бачила сама, на власні очі, а називати брехухою себе — тільки час марнувати. І все ж факт залишався фактом — із смаглявої шкіри Романа краплини води зникали так швидко, немов випаровувались. Світлані здалося навіть, що вона бачить пару — таку, яка буває, коли плеснути трохи рідини на розпечене каміння в лазні, і дівчина з усіх сил боролася з бажанням протерти очі. Зоряна ж тільки всміхалась; в аквамарині її очей сяяли гордість, пристрасть і кохання.
Радник, підійшовши до Зоряни, яка зробила крок йому назустріч, віддалившись таким чином від Світлани, опустився на коліна. Наречена простягнула руку, він взяв її пальці у свої, і Лана, підкоряючись знаку, поданому Світозаром, зв’язала їхні долоні шовковою багряною стрічкою, піднесеною одним із старійшин. На мить обоє завмерли, освітлені сонцем, вже не багряним, а ніжно-рожевим; запанувала тиша, і лиш коли денна зірка нарешті перетворилась у розпечений золотий диск, кольором подібний до того, що висів на грудях Світозара, озвався Роман:
— Чи готові ви прийняти мою клятву? Світозаре?
— Так.
— Гориславе?
— Так.
— Ви, брати Якиме, Дмитре та Давиде?
— Так, — підтвердили троє старих, зовні подібних, як листочки одного деревця.
— Ростиславе?
— Готовий.
— Ти, Мстиславе?
— Готовий.
— Пахоме?
— Готовий.
— Ти, чужинко?
— Готова.
Роман глибоко вдихнув, підняв до Зоряни некрасиве, але сповнене любові лице, і почав із тремтливою, боязкою усмішкою, що так дисонувала із його звичайно хмурим виглядом:
— Перед сонцем ясним, перед днем цим красним, перед небом чистим, перед вітром бистрим обіцяю нині я своїй дружині — вірність зберігати, іншої не знати, і повік, до скону, лиш її кохати. А як дану клятву я колись зламаю, хай мене високі небеса скарають, нехай не побачать світла мої очі, хай мене охопить вічний морок ночі.
Світлану цей немудрий віршик розчулив до сліз. Роман не просто промовляв завчені слова — він відчув кожне з них, і Лана, одягаючи йому на голову вінок із біленьких польових квітів, сплетений бозна-ким і послужливо запхнутий їй до рук старійшиною на імення Горислав, чекала відповіді молодої, її клятви, роздумуючи водночас, чи й ця присяга буде віршованою. Довго роздумувати їй не довелось, бо Зоряна почала відразу ж, як її чола торкнувся інший вінок, теж із квітів, але блакитних, схожих на суцвіття цикорію:
— Присягаюсь небом, муже мій єдиний, що моє кохання лиш зі мною згине. Що в біді, чи в щасті, владарем чи голим, я тебе, мій любий, не лишу ніколи. Всі твої дороги — то дороги наші; чаші, повні сміху і поразок чаші, розділю з тобою, як жоні належить, і тобі звіряюсь я беззастережно. Я птахів та трави в свідки зазиваю. Я твоя довічно — я тебе кохаю.