Саме так. В увесь зріст.
Зробивши укол, дівчина промацала свою торбинку, що так і лишалася лежати на підлозі, біля ліжка короля, на предмет наявності ампул. Залишалось ще дві повні — вечір та ранок. А потім вона може бути вільною. Може йти.
Куди?
Хороше питання. Шкода лишень, що відповіді нема.
— Ви чомусь сердитесь на мене? — ця тиха фраза пролунала так, наче хтось клацнув батогом. Світлана пересмикнула плечами.
— Ні. З чого ви взяли?
— Ви не розмовляєте зі мною.
— А я повинна?
— Ні, якщо вам не хочеться, — сумно погодився король.
— Але мені хотілося б, щоб ви захотіли. Я звик до вашого голосу. Він дивовижний. Ніжний, як лебединий пух, навіть коли ви говорите різко та уривчасто, як-от зараз. Скажіть іще що-небудь.
— Вам слід відпочити.
Король зітхнув:
— Вам говорили, що я задихався?
— Так.
— І що?
І я бігла боса, збиваючи ноги у кров, від воріт до палацу, бо думала, що ти помираєш.
— І я прийшла перевірити, як ви. Щаслива, що то була лише…
— Що?
Коханка.
Лана ніяк не могла втямити, на якій підставі вона почувається зрадженою. І чи жінки потребують для цього якихось підстав взагалі?
— Помилкова тривога.
— Це я їм так сказав.
Лана, що вже прямувала до дверей, завмерла, а потім озирнулась.
— Що?
— Я сказав їм, що то вони схибили. Що сплутали… так я їм сказав.
— А насправді?
— Ви тільки не картайте себе, — пристрасно зашепотів король, — ані хвороба, ні, тим паче, ваше зілля тут ні до чого. Я дійсно задихався, тому що… утім, не має значення. Це тривало всього одну хвилину.
Світлана не витримала і, присівши на краєчок ліжка короля, взяла його за руку — так, як робила це в першу ніч.
— Інколи досить і хвилини.
— Я знаю. А ви дуже злякалися?
— Ледь ноги не віднялися, — чесно зізналась вона. — Та я навіть знаю причину, з якої вони кінець-кінцем мені прислужились.
— І яка ж вона, та причина?
— Мені треба було поспішати до вас.
Довгі пальці короля обережно стиснули її руку.
— Спасибі.
— Це мій обов’язок.
Володар загадково всміхнувся і перевів розмову на інше.
— Ви були дружкою у Зоряни?
— Так. Тільки у радника чомусь не було боярина, якщо, звісно, не рахувати сімох сивочолих похмурих дядьків, котрі узивають себе Радою Старійшин, і їхнього не менш похмурого голову. Може, хтось із них вважається…
— Ні. Це такий звичай.
— На кшталт того вашого купання в крижаній воді?
— Ну, не зовсім, але щось подібне є, — король перевів дух — вдихати глибоко йому все ще було важко. — Чоловік, беручи шлюб, нічого не втрачає, тоді як жінка…
— А свободу?
— Даруйте, що?
— В нашому краї чоловіки вважають, що шлюб — це кайдани, в які заковується холостяцька вольниця!
— І з такими поглядами вони все ще одружуються? — король похитав головою. — Неймовірно. А чому?
— Що «чому», мій володарю?
— Чому вони тоді беруть шлюб? Від якої волі відмовляються? Спитайте в них це!
— Питала, і неодноразово.
— І що? — король так захопився жвавою розмовою, яка за мить докорінно змінила загадкову чужинку, що навіть підвівся, опершись на лікоть.
— Відповіді різні. Хтось одружується, як чесний чоловік — це коли наречена вагітна ще до шлюбу…
— Таке в нас теж буває, — кивнув король, погоджуючись.
Та невже? А я вважала, що Світозар і його семеро козенят встигають всім свічки тримати!
— Деякі одружуються, щоб мати пралю, куховарку та прибиральницю задарма…
— Тобто беруть жону замість челядниці?
— Саме так, — жах у голосі короля Лану забавляв. — Дехто бере шлюб, щоб об’єднати свої капітали з капіталами жінки, або, не маючи нічого свого, одружується на жінчиних грошах — се називається «шлюб із розрахунку».
— Це називається казна-що! — розсердився монарх. — Мені цього не зрозуміти!
— Так само називається і шлюб, в якому хтось із подружжя зазіхає на житло своєї половини, — сміючись, промовила Світлана. — Існує ще таке поняття як «фіктивний шлюб», але вам краще не знати, що це. І лише незначна частина чоловіків одружується тому, що кохають. Або, — вона зітхнула, — думають, що кохають.