— Вважаю, це зайве.
— А я вважаю, що це необхідне. То чия ж думка важить більше — ваша чи моя?
— Натякаєте, що ви — володар, а я — ніхто? — Лана звилась, таких натяків вона не любила. Проте ще більше вона розлютилась, коли король спокійно заперечив:
— І на думці такого не мав. Це як поєдинок двох рівних… ви любите поєдинки?
— Терпіти не можу.
— Я так і думав. Ви така тендітна.
— Тендітна? — о, почув би це Грицько. — Ви мене з кимсь плутаєте.
— То ви себе з кимсь плутаєте. Ну, добре — я встану сам і відсуну фіранки.
— Не треба. Навіщо? — схилившись над ним, сказала Лана тим тоном, яким, бувало, розмовляла з нею мама в дитинстві, коли вона хворіла, і нудьгувала в ліжку. — Ви лиш собі зашкодите. Полежіть ще день, я вас прошу — заради мене. Мої очі нікуди не дінуться.
— Ну що ж, домовились, — король відкинувся на пуховицю. — А як вам взагалі наше весілля?
— Прекрасно, — Лана заусміхалась спогадам. — Молодята присягнули перед небом, сонцем, птицями і травою кохати одне одного до скону, і пішли в ліс по суниці.
— То Чорний ліс, — повідав король, не сприймаючи її грайливості.
— Дуже влучна назва!
— Куди влучніша, ніж видається з першого погляду, — серйозно сказав монарх. — Цей ліс… це хащі. Там дуже легко заблукати, і кояться там дивні речі. Чорний ліс — священний, він живий. В ньому не можна рубати дерева, зривати ягоди, квіти… Там живуть мавки і Лісовик, і той, хто ненароком потурбує їх, дорого за це заплатить.
— І ви в це вірите? — ще не договоривши, Лана вже знала — вірить. Так, як вірили його батько, дід, прадід і незліченні юрмища предків, далеких, прадавніх зачинателів роду, не таких розумних… чи не таких цинічних, як вона.
— Із вашого опису, місце здається не дуже підходящим для першої шлюбної ночі, — зауважила вона. — Щоправда, зараз день…
— Вони повернуться завтра на світанку. Якщо повернуться.
— Тим більше, — неуважно погодилась Лана, і тут таки скинулась, — як? Що ви цим хочете сказати? Чого це вони можуть не повернутися? Заблукають?
— Сам ліс, — почав здалеку король, — місце для кохання не підходяще, тут ви праві. Та є в ньому одна галявина, невеличка, щоправда, проте дуже гарна, із квітами, які можна зривати, ягодами, котрі так і просяться до рота, і травами, чий аромат збурює почуття. Тих, хто кохатиметься на цій галявині, розлучить тільки смерть, і до самого скону їхня любов буде такою ж вірною, міцною, а жага — такою ж гарячою, як у день весілля. Є лише одна умова — галявину слід знайти до заходу сонця.
— Себто як «знайти»? Ви що, не знаєте точно, де вона?
— Ніхто цього не знає точно. Ця галявина щоразу опиняється в іншому місці.
Лана зітхнула. Чому вона свого часу не послухалась матері й не пішла вчитись на психіатра? Блукаючі камені — се було, блукаючі вогні — таке вона теж чула, а от блукаючі галявини в живому лісі — це щось новеньке. Тема як не для дисертації, то для монографії точно.
— І що ж станеться, як вони не знайдуть галявину?
— Вони загинуть, — незворушно сказав король. — Обоє.
Лана витріщилась на нього, не вірячи власним вухам.
Ось тобі й маєш! Ромко, Ромко, такий друзяка начебто — і повна байдужість!
— Хіба радник не ваш друг, мій пане? — про всяк випадок уточнила вона.
— Друг? Це мій побратим!
— Трохи ви прохолодні до долі побратима, чи мені ввижається? А Зоряна? У неї ж маленька дочка! І ось ви, так спокійно…
— Чаклунко, вгамуйтесь, — лагідно попрохав король Світлана підкорилась, бо лагідність ця видалась суворішою за будь-який наказ. — Вас не зчудувало, що випробування холодною водою стосується лише чоловіка? Що жінку ніяк не випробовують?
— Уявіть собі, зчудувало. Я ще тоді про це подумала.
— Так от, пошуки галявини — це спільне випробування, для мужа і жони. Та галявина відкривається лише залюбленим. Тільки закохані очі побачать її, тільки охоплені пристрастю серця знатимуть, куди їм іти. І чим сильніше молоді кохають одне одного, тим швидше вони знайдуть цей прекрасний дар Світла, тим більше часу проведуть в солодких обіймах різнотрав’я, і тим легшим буде для них шлях додому.
— А якщо хтось із подружжя не кохає?
— Хтось? — навіщось перепитав король і хмикнув, — а ви неуважні. В такому разі пара приречена!
— Яка жорстокість! — на очі Лани аж сльози навернулись. — Жах який!