Роман відскочив від ложа так хутко, ніби його вдарили, і розчинився в юрбі придворних. З цієї маленької сутички Лана зробила два висновки — один приємний, а інший ні. Приємний полягав у тому, що король не любить свою королеву, а неприємний — в тому, що королева у нього все-таки є. Значить, це її сукня вчора підморгнула чорним оксамитовим краєчком із-за порога. І тут же, змітаючи вихором лушпиння другорядного, квапливо постало питання: а як же любов до скону? Як же випробування водою і галявина в Чорному лісі? Щось тут було не так, щось не співпадало, і, хоча Світлана впевнена була, що Олекса не брехав їй, все ж бентежилась; проте вона не встигла як слід засумніватись, бо двері відчинилися і до покою увійшла королева. Олекса знову підвівся, голови старійшин, лікарів та Романа негайно схилились, і Лані довелося наслідувати цей приклад, тому дружину короля вона мимохіть розглядала з-під лоба.
Щиро кажучи, зустрінь вона цю молодицю на вулиці у простому селянському вбранні, подібному до того, що було зараз на ній, вона однаково безпомилково ідентифікувала б її як особу блакитної крові, не без заздрісного захоплення відзначила подумки Лана. І вона сприйняла б її не просто як шляхтянку — ні, саме як королеву, бо лише королевою могла бути ця висока, ставна жінка з неприродно прямою спиною, у довгій сукні на цей раз червоного оксамиту, з-під якої визирав поділ білої сорочки — досить широка смуга з найтоншого полотна, такого ніжного, що воно аж надто скидалось на батист. Низ сукні був обшитий візерунчастою каймою; круглий широкий комір, гаптований золотом і прикрашений дрібними річковими перлами, був, вочевидь, накладений на сукню, а не пришитий — Світлана, яка сама частенько майструвала собі одяг, се помітила одразу. Коси королеви приховував плат із білого атласу, недбало закручений навколо шиї і мальовничими складками спадаючий на плече, проте її очі, незвичайного бурштинового кольору, та темно-руді брови, а також кілька неслухняних волосинок, що вибились з-під плату біля скронь, давали право на припущення — ця жінка була рудою. Тонку навіть під важким шаром оксамиту талію охоплював золотий пояс-ланцюг із кілець, зачеплених одне за одне; останньою його ланкою було вже не кільце, а золотий диск-«сонце», схожий на той, що належав Світозару, проте значно мініатюрніший. Невеличкі ніжки королеви були взуті в сап’янові черевички на високих підборах — побачивши каблучки, Лана ледь не заголосила від розпачу — а покриту голову вінчала золота зубчата корона. Виглядала королева дорого, що й казати, та й привітність, що світилася в бурштинових очах, промовляла на її користь — все зіпсував голос, абсолютно рівний, безбарвний і байдужий. Коли королева, простягнувши руки в золотих браслетах до чоловіка, нарешті заговорила, у Лани склалось враження, ніби вона спостерігає за грою акторки в аматорському театрі. Не те, щоб акторка була зовсім бездарною, ні — швидше за все, їй було глибоко начхати на свої репліки, на свою роль і на свого партнера.
— Слів не дібрати, мій володарю, щоб виказати щастя, яке я відчуваю, бачачи тебе знову дужим. Нехай недуга обходить тебе ще тисячу літ.
— Дякую, Іє, та тисячу літ — то занадто. Невже ти любила б такого дрімучого старця? — вуста короля склались у бездоганно ввічливу усмішку. Нічого не було в ній, окрім ввічливості — ані радості з того, що король бачить кохану жінку, ані справжньої, щирої вдячності, ані поваги, самий лише формальний етикет. Та королеву цей офіціоз, здавалось, анітрохи не засмутив — вона приклала долоні до грудей (друга ява першої дії — ті ж і мої руки) і мовила:
— Ми всі хвилювались за тебе, мій пане. І наші молитви до Світла лунали невпинно.
Ти ба — ну просто білий вірш! Лунали невпинно молитви до Світла! В той час як я, многогрішна, невпинно сиділа з твоїм чоловіком удень і вночі, і бігла до нього, об камінь кривавлячи ноги! Які там у біса молитви! І Світло яке?
— Ти дійсно рада, що я одужав, Іє? — спитав король з цікавістю інквізитора, наперед знаючого, що йому збрешуть навіть під тортурами. Королева вклонилась — низько, але з такою гідністю, що Лана негайно задалась питанням — як, чорт забирай, їй це вдається — і, не повівши бровою, мовила:
— Моя радість безмежна, мій пане.
— Що ж, то подякуй чаклунці, яка врятувала мене, — і Олекса легким рухом нервових пальців вказав на Лану. Королева повернулась, подивилась на чаклунку так, немов при нагоді залюбки перегризла б їй горлянку, і простягнула їй руку зі словами:
— Нехай благословен буде день, коли ви з’явилися тут, і той шлях, що привів вас до нашого краю.