Горів би той шлях у тебе під ногами, чужинко, і ніколи не настав би ранок того дня, якого ти віднайшла наше місто, безпомилково зробила переклад Лана. Вона злегка торкнулась пальців королеви, не будучи впевненою, що, за місцевими звичаями, слід робити у таких випадках; обидві жінки обмінялись серпоподібними гримасами, що правили їм за усмішки, і, немов печатки, скріплювали їхню взаємну неприязнь та право називатись запеклими ворогинями. Королева відступила до ложа, куди важко опустився її муж, і Лана ледь придушила в собі безглуздий порив теж кинутись до Олекси. Він ще такий слабкий, а удає шляхетного кавалера! Міг би і не підводитись! І взагалі…
Стій, де стоїш, раба Божа Світлано. Він вже має піклувальницю. І доглядальницю.
А що ж матиму я, о Господи?
Велике спасибі.
— Тепер я дбатиму про тебе, мій королю, — діловито говорила королева, демонстративно не дивлячись у бік Лани. — Я буду поруч, доки ти не зміцнієш остаточно.
Король закашлявся — ознак ентузіазму, викликаного обіцянками королеви, на його лиці Лана не виявила.
— А де ти була весь цей час? Вишивала?
Браво! В яблучко!
Не треба так явно радіти, раба божа Світлано. Це не по-християнськи.
Ну звісно, ні. Це по-жіночому. І просто по-людськи.
— Ніхто не знав, що за хвороба у тебе, мій володарю, — відрубала королева так, наче це могло зійти за пояснення і поважну причину її відсутності водночас. Спершу Світлана не зрозуміла, до чого тут це, а коли зрозуміла, лють, чорна, як тутешній ліс, піднялася з глибин підсвідомості і затопила нутро, мов в’язкий мул, що лишається в низов’ях після повені, вже потому, як спала вода. Ні, ви тільки погляньте на цю егоїстичну, шкурницьку сучку! Хоче сказати, що боялась заразитися від короля — від свого чоловіка, і тому не заходила до нього?! Та ні, вона вже це сказала — і так спокійно, немов вважала це не просто виправданням, а якимось позитивом, чимось, гідним вшанування! Ну прямо слів немає!
— Так, правда. Цього не знав ніхто. Ні Світозар, ні Ромко, ні чужинка, — король зітхнув, опустивши блакитні очі на рушник — у мокроті все ще спостерігались іржаві прожилки крові. — І всі вони були тут, зі мною. Я бачив їх, навіть коли марив, їх усіх. Не бачив я тільки тебе. А чому, королево? Чи не тому, що тебе тут просто не було?
— При всій повазі, мій пане, — тим же рівним голосом відказала Ія, — Світозар — не король. Не кажучи вже про Романа.
Бурштиновий погляд ковзнув по Світлані, немов зважуючи, чи варта чаклунка, що вилікувала короля, усної згадки, і присуд «не варта» Лана прочитала в тих золотих очах раніше, ніж Ія продовжила:
— А я — королева. Чи можна лишати країну безглавою?
Мій муже, подумай, померли б ми разом, хто сів би на трон? Наш син ще дитя нерозумне.
О, Боже, у нього є син! А, може, ще якісь діти? Цього ще бракувало!
— У тебе на все є відмовка, Іє, — втомлено підсумував король, не дивлячись на неї. — Нема лише душі.
— Я ніколи не ставила власні бажання вище за інтереси держави, — скипіла королева, заговоривши нарешті, як нормальна оскаженіла жінка. — Не те, що деякі!
— В мій город ціла брила полетіла, га? Та люба дружинонько, скажи, як давно ти маєш власні бажання?
І, якщо не секрет, які?
А він вміє бути жорстоким, з подивом відзначила Лана, побачивши, як очі її заволокло сльозами, і тут же здивувалась, чому вона дивується. Він чоловік, а жорстокість у мужчин в крові, мабуть, ще з печерних часів, коли слід було загнати мамонта, а не жаліти його — це по-перше, а друге, Олекса — король. І все ж на одну-єдину крихітну секунду їй навіть стало трохи жаль королеву. Вигляд у тієї був такий, наче її вдарили, навколо рота та під очима різкіше окреслились зморшки, і тепер Лана остаточно переконалася в тому, що запідозрила, вперше побачивши Ію — та старша від свого чоловіка. Не набагато, років на п’ять, але старша. Як же їй, бідній, живеться в країні, де дівчата в тринадцять приводять дітей, а в сімнадцять цілком щиро себе вважають старими? Та королева досить швидко опанувала себе, викликавши цим мимовільну повагу Лани. Зморшки на шкірі кольору свіжих вершків розгладились, немов їх і не було; стримано, але твердо Ія відказала:
— Мій пане, ця суперечка безплідніша від ґрунту в пустелі. Вона ще й прилюдна, а цього не можна допустити. Звели всім вийти — я маю сказати тобі дещо віч-на-віч.
Ніхто не став чекати королівського веління — ніхто, крім Лани, бо вона чомусь вклякла на місці, немов дерево, що пустило коріння в насипну підлогу. І тоді король, звернувши на неї всю небесну блакить своїх очей, тихо промовив: