— Не бачу ніякого сенсу залишатись тут, мій пане. Користі з мене вже не буде.
— Вийдіть всі! — крик короля своєю гучністю міг би викликати кільканадцять сніжних лавин та каменепадів. Цього разу вартові не стали удавати, ніби мають право роздумувати над наказами — їх немов вітром повимітало з покою, а останній, виходячи, ще й послужливо причинив за собою двері. Світлана, вдаючи, немов подумала, що цей наказ і її стосується, покірно попленталась до виходу. Вона зробила три кроки, не більше, перш ніж Олекса перехопив її, сповив обіймами і без усяких там «прошу» чи «з вашого дозволу» поцілував. В диханні короля злилися мед і м’ята, губи були шукаючими, ніжними, але твердими, і вдавати обурення чи штучно соромитись Лана не мала ні бажання, ні сили. Підлога була кам’яною, принаймні, вдень, Лана це точно пам’ятала, то яким же дивом камінь за мить розсипався на вихлястий дрібний пісок, що зсувався з-під ніг, і вона падала в порожнечу чи злітала до зірок? — вона не відала. Навіть крізь тонке полотно сорочки її пальці обпікав жар його тіла, а його волосся, падаючи їй на щоку, перепліталося з чорними пасмами її кіс. Олекса відпустив її вуста, та не надовго — лишень щоби поглянути в очі, в неймовірні сріблясті озера, що затопили, здавалось, і чорні цяточки зіниць, і тепер суцільне плесо мерехтливо спалахувало від пристрасті. Другий поцілунок почала Лана — в шаленій спробі наздогнати вихор неймовірних відчуттів вона сама наблизила губи до вуст короля, довжелезні вії затремтіли в очікуванні — чи не відмовиться він? Він не відмовився. Де й поділись дратівливі усміхи, лукаві чортенята в блакиті очей — вигляд Олекса мав такий, неначе брав святе причастя. Він припадав вустами їй до волосся, до жилки, що билась на шиї, мов пійманий у сильце птах, знову до її губ, і його стогін, придушений, глухий, збуджував її до такого ступеня, що вона ледь тямила себе. А король, здавалося, зовсім не тямив — ні себе, ні того, що чинить, а може, якраз і навпаки, бо ніжність, котру Лана з першого ж дотику відчула у ньому, не зникла і тоді, коли його пальці — аристократичні, довгі, чуттєві пальці — ковзнули за комір її блузи, щоб послабити шворку. От тоді й вона застогнала — пославши все під три чорти, навіть не думаючи тамувати свій стогін, і охопила його підборіддя долонями, пристрасно, ненаситно задивляючись на дороге обличчя. Дороге… коли воно встигло стати їй дорогим? Коли він встиг? Він же не красень… ну, це ніколи не важило для неї багато, та що дійсно важливо, він абсолютно не її тип. І на Сергійка він схожий не більше, ніж битюг на расового рисака, але ці його жести — воістину королівські, вишукані, елегантні, і ця його манера гордовито тримати розпатлану русоволосу голову, скидати її, зачувши чийсь голос, ці пальці, що могли б зробити честь скрипалю чи піаністу, і ще щось… те, що називається магнетизмом, те, що неможливо пояснити, і, мабуть, не варто пояснювати. Олекса відірвався від неї з неабияким зусиллям, вона бачила це і тішилась цим, як мале дитя новою іграшкою.
— Ти не захворієш від мене?
Я вже захворіла. Тобою. Ніякої ради тому нема.
— Та думаю, що ні, — заспокоїла Лана і за звичкою — як же швидко набираєшся деяких звичок! — додала, — мій пане.
— Не зви мене так, — попрохав він серйозно. — Я не твій пан, не був ним раніше, а нині й поготів. Це ти моя пані. Чому, — вихопилось у нього, — ну чому я не вмер?! Так було б простіше. І краще. Для всіх.
— Якщо під «усіма», мій володарю, ти маєш на увазі свою дружину, — схрестивши руки на грудях, немов захищаючись від болю, якого завдали їй ці слова, заявила Лана, — то мушу тебе розчарувати, вона ще не «всі». А «всі» — це Роман, що ладен за тебе померти, це ті чатові, чиї очі затягувало сльозами, коли Рада Старійшин оголосила твій стан безнадійним, це врешті-решт Світозар, який сліпо довірився мені, хоч і не знав, хто я і звідки, та одне відчував: я — остання надія на твоє одужання. Оце дійсно «всі». То твоя королева, мій пане, і не мені її судити…
Це ж треба, яка делікатність!
Та вже більше, ніж в декого, не буду показувати пальцем, Вседержителю, які і в приватну розмову втручаються без жодних докорів сумління!
— Але вона не любить тебе!
Олекса схилив голову, погоджуючись, охопив Лану за зап’ястки, розвів схрещені руки, і поклав їх собі на плечі.
— Я не твій володар, — повторив він. — Це ти заволоділа мною, чужинко. Як тобі це вдалося, не знаю, та і в маренні своєму я бачив тебе. Ти прекрасна. І я знову відчуваю серце.