— Так, пані, — почала було та, але договорити не встигла, бо годувальниця підійшла до неї ближче і без жодного звуку опустилась на коліна, обійнявши Лану за ноги так, що та не могла ані вивільнитись, ані підняти жінку. І тоді дівчина зробила те єдине, що могла — нахилилась і теж обійняла пані Ганну. Цей жест годувальниці сказав Світлані більше, аніж сотня вдячних слів, видушених королевою.
— Не дякую тобі, зоре моя, — прошепотіла жінка, — бо ще таких слів не написано, що все виказали б, та знай одне — тепер я маю доню.
— Та зведіться ж, — Лана ледь не плакала. — Мамо….
Ганна послухалась і піднялася, взявши Лану за руку і проводячи її ближче до своєї оселі. Надворі, під вікном хатинки стояв дерев’яний, грубо виструганий стіл, а навколо нього — довгі, з поверхнею із однієї дошки, ослони.
— Сідайте, — махнувши рукою в бік тих лавиць, сказала жінка, — я миттю. Зараз буде частування.
— Яке ще частування? — скрикнула Лана, та Ганна вже зникла у низеньких дверях хатинки. Олесь засміявся.
— Не старайся, її не зупинити. Мама Ганна не заспокоїться, доки не виставить на стіл все їстівне, що водиться у хаті.
Стіл дійсно заростав наїдками із вражаючою швидкістю. Медові стільники у великім глинянім полумиску, молоко, сир, свіжі, щойно збирані вершки, абрикоси розміром з кулак дорослого мужчини, домашній хліб — о, за той незрівнянний, духмяний аромат і півжиття віддати не шкода! — та ще й малина — стигла, соковита, кольору звабливих жіночих губ! Лані якось враз пригадалось, що зранку вона не снідала.
— Неймовірно! — вигукнула вона, підчищаючи дерев’яною ложкою залишки малини зі своєї миски. — Ніколи раніше не їла таких запашних ягід! У нас вони зовсім інакші.
— У вас — це де, чаклунко? — уточнила годувальниця, теж, очевидно, не маючи потреби дізнаватись Ланине ім’я. Дівчина знизала плечима.
— Мене звуть Світлана.
— Серйозно? — Ганна чомусь прийшла в телячий захват. — А Світозар знає?
— Я сказала йому.
— Його грець не вхопив? Міцний дідуган!
— Мамо!
— Все, синку, мовчу, — спохватилася ткаля. — Я так, просто… а що, як раптом — диво? То де це «у вас», Світлано?
— Там, звідки я прийшла.
Яке питання, така й відповідь, га, раба Божа Світлано?
Господи, якщо будеш гакати, тебе не зарахують до Гарварда, не кажучи вже про Оксфорд і Кембридж. Там не в пошані студенти, які не вміють будувати речення.
Лана звела очі від залишків малини і помітила, з якою ніжністю позирає на неї Олесь. Ще було щось у його погляді — трохи іронічне, якась незлоблива насмішка, а позирав він на її вуста. Усміхнувшись, дівчина піднесла пальці до куточків вуст.
— Що, заїлась?
На пальцях дійсно виявився малиновий сік. Лана безпомічно огляділась навкруги — нічого підходящого, щоб витерти руки, вона не помітила.
— Зараз, донечко, — пані Ганна, схопившись, хотіла вже побігти до господи, — я принесу якийсь рушник. Треба було б тут же…
— Не треба, мамо, — тихо сказав Олесь. — Не переймайтесь.
Йому навіть не довелось підводитись — він сидів напроти Лани, тому лише трохи піддався вперед, взяв її замурзані пальчики і підніс до губ. І все неначе стихло — немов ураз відійшло на задній план гомінке місто, розтушоване, мов на старовинній картині, димком солодких мрій. Крізь неї наче струм пропустили, здивовано подумала Лана, тому її паралізувало. Вона сидить, не в силах відняти руку, не може відвести очі, і пропадає — пропадає… Годувальниця кашлянула і підвелась.
— Я, мабуть, все-таки сходжу за рушником.
Коли пані Ганна повернулась до столу з білим, рясно розшитим по краях червоними півниками, рушником, Лана вже опанувала себе і висмикнула руку. Олесь сидів із невинним виглядом янголятка, у якого раптом стали пробиватися ріжки. Червоні нитки на півниках були того ж густого, малиново-червоного кольору, що й шитво на її сорочці. Годувальниця теж звернула на це увагу.
— Червоне і чорне, — задумливо мовила вона, проводячи порепаними, від, мабуть, кілометрів тонких ниток, пучками по рукаву Світлани. — Кохання і смерть. Сенс життя і його кінець. Сама гаптувала?