— Який що? — спам’ятавшись від спогадів, Лана поглянула на годувальницю здивовано. Та, в свою чергу, не зрозуміла питання.
— Як се? Хіба ти, доню, не для того носиш коси розпущеними? Це ж дозволено тільки чаклункам і дівкам в день весілля.
— Так, так, звісно. Я просто замислилась. Зв’язок зі Світлом, — Лана дещо із запізненням пригадала, що з давніх-давен, а деякими особами ще й до сьогодні (до якого сьогодні?) волосся, особливо жіноче, вважалося своєрідним жмутом антен, що забезпечували зв’язок із Космосом. А деякі щиро вірили, що простоволоса заміжня жінка накликує неврожай, хвороби та пошесті.
А ти заміжня, раба Божа Світлано? Дивно. І коли ти тільки встигла заміж вискочити? І, головне, за кого?
Господи, тепер я розумію, чому я маю з тобою такий гарний зв’язок. Практично ніколи не буває зайнято!
Усе залежить від оператора.
У Божому гласі Лані почувся смішок.
Щось ти, Творцю мій, сьогодні грайливий.
А ти що думаєш, раба Божа, я весь час сиджу насуплений, такий, як ото мене на іконах малюють? Вічний страждалець за грішний рід людський і вічний докір своїм виглядом тому самому роду? Нічого подібного! Я не такий! Може в мене бути просто добрий настрій? Хороша погода, янголи файно співають, в Рутенії спокій і мир…
До слова, про Рутенію. Скоро я виберусь звідси?
А Бог його знає.
За цими словами Господь відключився.
Глава 14
Як би там не було, а час у Рутенії плинув анітрохи не повільніше, ніж в Україні. Іноді він нагадував Лані баского, та ще й чимось сполоханого коня, який мчить, не розбираючи дороги, і несе тебе крізь хащі твого життя так швидко, що ти не встигаєш і оглядітись, не те що перепочити — і зійти не можна. Минуло три тижні відтоді, як вона потрапила в цю країну, що лежить між небом фантазій та землею дійсності, але так само, як і першого дня тут, вона була і залишалась чужинкою. Зайдою, не потрібною нікому, окрім хіба що короля. Ну, ще Ганна і Зоряна — ось і весь табір її прихильників, зате у ворогах ходила ледь не вся столиця. Командував парадом Світозар, але Лана сильно підозрювала, що більше номінально. Реально ж на чолі цієї армії стояла королева Ія, яка, хоч і не вистромляла носа зі своїх покоїв, і за двадцять днів Лана бачила її двічі, та й то мимохідь, безперечно, була в курсі того, чого це чужинка аж так уже затрималася в королівському палаці. Особиста образа — бо немає в світі сили, більш руйнівної і страшнішої за помсту жінки, якою знехтували, яку ганьблять прилюдно, — хитро змішалась в королеві з турботою про інтереси Рутенії, а також із потоптаною королівською гідністю, і від того змішування Лана щомиті чекала такого коктейлю, який рознесе на шматки і її саму, і короля навіть при внутрішньому вживанні.
Поки що королева мовчала — це було затишшя перед бурею. Усі це знали, усі чекали буревію, що нарешті винесе підступну змію-чаклунку з покоїв та серця короля. Як вона сміла, обурювалися всі, від дитинчат, які ледь почали ходити і видушувати із себе перші «ма» і «та», до сивочолих старійшин, так безсоромно втертися в довіру до володаря? Вона чимось обпоїла нашого пана, гомоніли жінки на ринковій площі, рахуючи штуки полотна, що завантажували їм на підводи слуги, вона і вилікувала його із самої вигоди, вторили їм чоловіки, і присуд був одностайним — не можна вірити чужинцям, від них сама баламуть. Про те, що радник та його мати, ткаля Ганна, теж не місцеві, всі якось хутко забули. Та й то сказати, вони стільки років живуть в Рутенії, Роман — молочний брат короля, щодо їхньої відданості і сумнівів немає. А яка може бути відданість у тієї приблуди зі сріблястими очима, за блиском яких і виразу не розгледиш, та диким чорним волоссям, яке так скажено в’ється, що, мариться, ось-ось — і заворушиться? В тієї захожої відьми, яка і розмовляє так, що половину слів миряни просто не розуміють? Атмосфера в місті розпалювалася, в повітрі відчутно пахтіло грозою. І, що найцікавіше, для вибуху народного гніву поки що не було жодних причин. Не те, щоб цього не бажав Олесь — Світлана відмовляла йому, щоразу, коли він ставав особливо настирливим, повторюючи «У тебе є дружина». Це магічне заклинання, практично єдине, яке вона знала, діяло незмінно, але не довго, як купання в озері спекотного літнього дня, щоб охолодитись. Олесь ніяковів, відступав і вибачався, клявся Світлом і всіма його похідними, що віднині і навік дасть Лані спокій, та минала година, максимум дві — і король знову йшов в атаку, із завзяттям воїна, навченого перемогти або померти. А Лані ставало все важче опиратися, бо за сім останніх років Олесь був єдиним чоловіком, якого вона дійсно бажала, яким захоплювалась, і єдиним, якого вона покохала.