— Знаю. Я знаю, Олесю, та я… я думала інше. У нас… жінки, які не бажають дитину, вони… йдуть до лікарів, і позбавляються від неї рано… на третьому місяці десь.
— Жахливо. Твій світ божевільний, чаклунко.
— Це точно.
— А ти?
— Я? — Лана здригнулась. — А що я?
— Що сталось із твоїм сином?
Вона не стала питати, звідки він дізнався, і не намагалась визнати, чому вирішив, що то був син. Вона просто притулилась щокою до його плеча і почала оповідати, дивлячись на ліс, чорний, як і її спогади.
— На світі є одне місто, Олесю — прекрасне, магічне місто, застигла у камені симфонія краси. Я жила там певний час, і там зустріла своє перше кохання… велике кохання. Ми вчилися разом, і думали побратись, і все було б чудово, якби не те, що я вважалась надто молодою для шлюбу.
— Скільки ж тобі було? Дванадцять?
— Сімнадцять. Я тільки почала навчання, він закінчував його, а батьки мої — мама і тато — вони були проти. Вважали його лиш спокусником, котрий награється мною і кине. Це було не так. Він справді покинув мене, але мимоволі. Він помер. Я казала тобі.
— Так, люба. Хвороба, така, як у мене.
— Ну от, він пішов до Вічного Світла, забравши із собою половину мого серця, а я, юна і розгублена, невдовзі дізналась, що матиму від нього дитину. Я була такою щасливою, Боже! — від тої згадки очі Лани прояснішали. — Я перервала навчання — це можна було робити, і повернулася в те місто, де я народилась, до мами і тата. Я думала, вони підтримають мене.
— А вони не підтримали?
— Ледь не вбили.
— За що?!
— Бо я носила під серцем байстря.
— Пробач, але що означає се слово — «байстря»?
— Безбатченко. Незаконна дитина.
— Я щось нічого не втямлю, — проводячи пальцями по очах так, ніби знімав павутиння облуди, промовив Олесь. — Це як — незаконна дитина? Хіба ж то бувають такі?
— В моєму світі, — кладучи іронічний наголос на «моєму», зізналася Лана, — вважають, що дитя, народжене поза шлюбом, незаконне.
— А чим воно гірше за того, яке народилось у шлюбі? Воно що, безноге, безруке? Усі діти — дар Світла!
— Мій пане, в нас так ведеться з давніх часів — дитина, народжена без батька, є ганьбою для своєї матері.
— Твій син був для тебе ганьбою?
— Ні!
— А шлюб? Як у вас укладається шлюб?
— Донедавна було так — пара йшла в спеціальний дім, де жінка, яку призначила держава, реєструвала їхній шлюб, і…
— Що робила?
— Засвідчувала їхнє бажання бути разом.
— Так, я зрозумів. Якась стороння жінка оголошувала пару подружжям, і це вважалось законним. Вона була обрана Світлом?
— Не думаю.
— А шлюб був до скону?
— Ні. Можна було звернутись в той самий дім, але до іншої жінки і розірвати шлюб.
— Мій світлячку, ти не сердься на мене, але ваш державний устрій — то справжнє божевілля. І після того ви ще називаєте народження дитини поза такими, із дозволу сказати, узами, гріхом? Я не бачу різниці!
— Зате її бачили мої батьки. Їм було так важливо, що скажуть люди. Вони мали бездоганну репутацію, і, хоча ні у що не вірили — ані у Світло, ані в Темряву, були переконані, що думка оточуючих про них є найголовнішим у житті. Ось у це вони вірили — у громадську думку. Я їх зганьбила — так вони сказали. Вони не зможуть дивитись людям у вічі, говорили вони, і вимагали, щоб я позбулася дитини.
— А у вічі своєму віддзеркаленню могли вони дивитись після того? — тихо, але з такою люттю спитав Олекса, що Лана аж здригнулась.
— Та певно, що могли. Ось тільки я відмовилась. Ні за яку ціну, сказала я їм, я не дозволю вбити дитину Сергійка — так його звали, хіба що вкупі із собою. І вони відступились.
— Щось я не вірю.
— Якби тоді я була така недовірлива, як ти нині, все було б інакше. Бо я — я їм повірила.
— А ким вони були, твої батьки? Землеробами чи ремісниками?
— Лікарями.
Тато — гінеколог, а мама — терапевт.
— І ти вчилась на лікаря?
— Майже.
— І що ж було далі?
— О, далі все було жахливо, — вуста вже погано слухались Лану, вона вимовляла кожне слово з підкресленою чіткістю. — Мене поклали в лікарню… у дім для тяжко хворих, бо я… від нервового потрясіння, сказали мені лікарі, я можу втратити дитину, і, якщо я хочу її зберегти, мені слід перебувати під їхнім постійним наглядом. А я хотіла зберегти її… його. Я вже знала, що це буде хлопчик.
— Маленька…
— Не треба, не заважай мені, бо я… не треба. Я послухалась лікарів, я робила все, що мені казали, було вже повних шість місяців, ішов сьомий, я почувалась погано, але надії не втрачала. А мій батько… він був у тій лікарні головним. І він давав мені ліки… зілля. Щоб підтримати мої сили, повторював він, усміхаючись.