— Ні, знаю, чому ж — це такі маленькі зелені зернятка, нам їх привозять заморські купці. Зернята ці обсмажують, а потім із них варять гіркий напій. Я його не люблю.
— То ти не львів’янин. Я прожила там п’ять років. П’ять років в оточенні залицяльників і привидів минулого. Останні мені подобались більше. Кумедно, але всі хлопці називали мене світлячком — вважали, що я осяяна світлом, — Лана пересмикнула плечима. — Хіба що потойбічним.
— П’ять років? То тобі двадцять три?
— Двадцять п’ять, мій пане. Насправді — двадцять п’ять.
Лана помовчала, очікуючи, що Олесь виступить з приводу того, яка вона стара, та він мовчав. І зовсім не це було в нього на думці — ясні блакитні очі дивилися на неї з любов’ю та великим співчуттям.
— Світлано, — нарешті урочисто почав король, вперше назвавши її повним іменем, — важко жити з тим, в чому ти дійсно винний, але плекати в серці вину, яка тобі не належить — то просто неможливо. Навіщо ти себе караєш, люба? Що ти могла зробити?
— Я? Не довіряти їм. А я повірила.
— І я б теж повірив. Вони ж твої батьки. Вони народили тебе, зростили, виховали, мали б бути опорою тобі в юності, як ти їм у старості. Звичайно, ти їм довіряла.
— Олесю, годі. Чи не ти казав п’ять хвилин тому, що не повірив би у їхню зміну?
— Я те сказав, послухавши тебе та оповідь твою, — король гладив її по волоссю, і від того Лані робилось тепло. Знесилена сльозами та важкою розмовою, вона принишкла, мов мишка. — Але життя не розповідь, кохана. Твій біль ніколи не вщухне зовсім, я це знаю, та не ятри собі серденько тим, у чому ти не винна.
Не в силах більше сидіти, Лана відкинулась горілиць на траву. Олесь схилився над нею, опершись на лікоть, і зазирав їй в обличчя. Нема вини… як їй бажалося повірити у це! Як кортіло викреслити з пам’яті той біль, що кислотою роз’їдав їй серце, ті безплідні докори самій собі, те самобичування, яке нічого не змінило… Піднявши руки, Лана хотіла обійняти Олексу; він відсторонився.
— Якщо це тільки вдячність, то не треба.
— Ти вже роздумав?
— Я? — сміх короля луною рознісся над полем. — Я хочу бути впевненим, що ти це робиш добровільно.
— Який же може бути примус?
— Лано, ти сама можеш примусити себе, навіть не знаючи того.
— Я розумію. Зараз я страшна. Заплакана, стара — за вашими мірками. І ще таке про себе розказала… Мабуть, ти відчуваєш до мене відразу!
— Я хочу тебе більше, ніж можу те виказати; я захоплююсь тобою, я… — Олесь повагався, та все ж промовив, — я кохаю тебе.
— Оце навряд чи! — Лана спробувала підвестись, але монументальний торс Олеся, що нависав над нею, мов гранітна брила, трохи затрудняв цей маневр, і, кінець кінцем, вона впала назад, в густу траву. — Ти ще не знаєш, що було в моєму житті після того, як я повернулася зі Львова до свого рідного міста! Я…
— Що — ти?
Не можу. Не можу се сказати!
Що, раба Божа Світлано, сміливості забракло? Допомогти?
— То що, моя єдина?
— Єдина… тільки знаєш що, Олесю? Тебе я не маю права так називати. Я… мені важко зізнаватись, проте…
— Як важко, то мовчи. Я знаю, що ти хочеш мені сказати. Та те все не має значення, серденько. Ніщо не має значення, адже ти тут, зі мною.
— Я не невинна дівчинка.
— Хіба я того прошу? І хто сказав, що це важить щось для мене? Чи в чоловіка, чи в жінки, головне — невинність душі.
— Замість душі в мене чорне провалля.
— Ні. Ти помиляєшся. Я доведу тобі. Твоя душа чиста, як джерело, як та вода, що стікає з високих гір. Ти бачила, які вони прозорі, гірські річки? Їхня вода струменить по камінню, і зносить весь бруд, навіть якщо він є. А в тебе його й не бувало. Ніколи, щоб ти там не говорила собі, щоб не придумувала. Мій світлячку, кохана… прошу, будь моєю.
Лана знала тільки одну жінку зі свого минулого життя, яка встояла б перед цим тихим проханням — це була знаменита Лом-баба над Дніпром. Але Лом-бабу зварили з титану, а її, щоб там не говорили на фірмі, все ж робили не з металу, і не зварники, а татко і мама.
— Я згодна, — прошепотіла вона.
Олесь довго дивився на неї і мовчав.