— Я не дам тобі відступитися, — кінець кінцем озвався він.
— А я й не відступлюся.
І тоді король поцілував її. Вона пізнала, що його губи солоні на смак, і трохи здивувалась, доки їй не сяйнула думка, що це її ж сльози, зібрані його шукаючими вустами. Її руки нарешті зімкнулись на його плечах, та не знайшли там спокою і помандрували по грудях, наткнулись на пасок, розв’язуючи його нетерпляче, як ненависну перепону, потім, упоравшись із вузлом, ковзнули під сорочку. Олесь застогнав. Допитливі трави схилились над ними, на сей раз без вітрової підказки, та Лані байдуже було до тих зацікавлених суцвіть і билинок; вона майже непритомніла від незнайомої, вогнистої насолоди, гострої, як лезо, по якому ходила сім років свого життя. Такого в неї не було навіть із Сергійком, не кажучи вже про численних «партнерів», із якими вона спала, для того, щоб… а, власне, для чого? Заради кар’єри? Дурня, вона і без того могла б досягнути багато!
Шукала забуття в холодних обіймах чужаків? Безумна.
Ось її забуття, її щастя, її серце, що б’ється на коханих губах від цілунків, її все… Вона дивилась вгору безтямними очима, і не могла відрізнити, коли споглядає небокрай, а коли — блакить Олесевих очей, вона вся розкрилась, як квітка, напоєна дощем після тривалої посухи, її волосся розметалось по землі, переплуталось із п’янкими, духмяними травами, і від того теж запахтіло, звиваючись, мов кучерики хмелю, і Олесь занурював у нього лице, здавалося, теж захмелівши від нього — від неї.
Скажи це!
Не зараз!
— Олесю!
Вони ще довго не розмикали обіймів, Олесь пестив її тіло, і Лана сама собі здавалась глиною у вправних руках гончаря, які без зусиль надають глевкому матеріалові бажаної форми. Поволі вечоріло; небо додало сірості, зовсім трохи, до своєї пронизливої блакиті, зі Змійки потягнуло прохолодою. Король неохоче відпустив Лану.
— Мусимо повертатися до міста.
Вона зітхнула, підводячись. Тіла Лана не відчувала зовсім, зате за спиною, здавалося, виросли крила, і вона лиш дивувалася, чому й досі не злетіла. Олесь допоміг їй натягнути сорочку, вона нахилилась за спідницею і здивовано охнула, помітивши кров на внутрішній стороні стегон. Це не могло бути критичними днями, це Лана добре пам’ятала, то що ж це було? Хіба що те, чого вже ніяк не можна припустити? Розгублені сірі очі звелися на Олеся. Він приступився ближче, пригорнув її до себе, і голублячи, прошепотів, обпікаючи гарячим диханням шкіру на скроні:
— Я ж казав тобі, мій світлячку, головне — це невинність душі.
Глава 16
Пройшло ще два тижні, сповнених жагучого, пронизливого щастя. Забороненого щастя — останнє Лана відчувала все гостріше щодня. Вона вже не була певна, чи хоче піти звідси, зате в тому, що і залишатись їй не можна, переконувалась на кожному кроці. Милі мешканці Зорева ледь не кидали в неї камінням; Лана підозрювала, що і до того недалеко. Коли вона йшла вулицями міста, від неї не тільки люди, але й коні сахалися; злостивий шепіт за її спиною став незмінним звуковим фоном її прогулянок, особливо тих, у яких її супроводжував не король, а мама Ганна чи Зоряна. Дні бували важкими, а ночі — прекрасними. Світло, якому вклонялася вся Рутенія, не дуже благоволило до Лани; темрява була куди більш прихильнішою до неї. Дні Олеся належали державі та королеві — Світлані належали ночі. П’яні, вже серпневі (тут серпень прозивався «врожайником») ночі, заціловані, заголублені до нестями — їх Лана любила, кожну чекала із завмиранням серця, і кожна могла стати останньою для них із Олесем — Лана це знала. Одного разу, повертаючись на світанні до своїх покоїв, вона почула, як сварились Роман і Зоряна, і, причаївшись в одному з невеличких альковів, що були рясно розкидані по замку, немовби навмисне для таких випадків, вирішила прислухатись.
— Я забороняю тобі водити з нею дружбу! — вигукував радник гнівно. — Що б ти і близько не підходила до неї, чуєш мене?
Про кого він говорив, здогадатися було неважко Світлана дуже зацікавилась відповіддю Зоряни.
— Я чую тебе, мій пане. Тебе чує весь замок, якщо не все місто!
— Ти виконаєш мій наказ?
— Із якого це дива? Хіба я вже твоя раба? Ти купив мене, пане? Які ще накази ти маєш право мені віддавати?
— Зоряно, — в голосі радника почулась благання, — так буде краще.
— Для кого? — а тон, яким це мовила її подруга, аж видзвонював кригою.
— Для всіх.
— О, звісно — для тих боягузів, що спершу ледве не падали перед Даною навколішки, благаючи врятувати короля, а коли вона се зробила, відвернулись від неї, немов від пранцюватої. І ти хочеш, щоб і я так вчинила, Ромку? Щоб зреклася дружки? І ти мене любитимеш такою?