— Щось це мені не подобається, — замислено відзначила Лана, підводячись. — Коли б їй той вибір та боком не виліз!
— Зробила б вона інший — я б прокляла її!
— Її, не сина?
— А в сина присяга така, він вибору не має! — ткаля Ганна зітхнула, проводжаючи очима струнку фігурку Лани, і додала тихенько, так, щоб та не почула. — Як і король!
Засмучена цією розмовою, Світлана повернулась до своїх покоїв і сіла біля вікна, котре, на відміну від попереднього, було щедро розширене ледь не на всю стіну, так, що з нього було видно і круглу сторожову вежу з дозорчими, котрі статечно походжали навколо неї по кам’яному, огородженому балюстрадою, виступу, і товсті мури міста-фортеці, де тепер пройде, напевне, все її життя. Її життя… підняте, мов шкідливе кошеня, невидимою рукою у повітря, і кинуте через тисячоліття та світи невідомо куди… у що воно перетворилось? У жмут болю, у новий клубок непролитих сліз? Там вона була самітницею по своїй волі, тут вона парія через кохання. Кохання… тепер воно говорить із нею замість Господа, його вона лиш чує, а Бог мовчить… чи ні? Бог є любов — так її вчили. В Рутенії Господа називають Світлом, а її тезка Світлана є кимось на зразок Богородиці. А ще вони тут дуже шанують шлюбні узи. Королева скоро дочекається прижиттєвої канонізації через те, що чоловік її злигався з чужинкою, і буде зватися затим «Великомучениця Ія». Ось тільки очі в тої великомучениці дивні — у них постійно палає вогонь зловтіхи, так, ніби все йде, як вона того бажає, і захоплення (назвемо це так) її мужа лишень грає їй на руку. Лана пам’ятала цей погляд дуже добре — якось вони з королевою зіткнулися в коридорі; вона виходила від короля, а Ія йшла туди, задерши вгору гостре, мов спис, підборіддя, що ще гострішим видавалось від пихатого виразу пихатого ж обличчя королеви. Лана відступилась, даючи дорогу, але королева зупинилась, і стояла так доти, доки Лана не звела опущені очі, чекаючи зливи докорів чи навіть і брутальності — адже Ія мала на це право. Але нічого такого не сталось. Трохи хрипкуватим, із того ґатунку сексуальних, чуттєвих голосів, від яких мужчини божеволіють, королева спитала:
— Ну, і як він тобі?
— Даруйте? — звісно, Світлана чудово втямила, про що питала королева, і оте її «даруйте» було радше спробою відтягнути неприємну розмову — а що, як Ія дійсно повірить у її некмітливість, чи — чим дідько не жартує! — із розумінням поставиться до цієї спроби гідного відступу. Та, певно, відступ гідним не буває, а королеву не так-то й легко збити з пантелику.
— Він добрий коханець?
Бурштинові очі аж виблискували, немов там, у зіницях, оселились оті блукаючі вогники, що збивають зі шляху довірливих, необережних мандрівників та заманюють їх на болота, у трясовицю. Лані почулося чавкання — чи це не її нога, зробивши перший необережний крок, уже загрузла в баговинні?
— Мене, принаймні, він не б’є.
Ія засміялась і сміх в неї був гарним, глибоким, грудним. У ній усе було гарним, вимушено зізналась сама собі Лана, зціпивши зуби, аби не сказати щось образливе, або, спаси Біг, не заплакати. Усе — окрім того незаперечного і прикрого, лише для неї, Світлани, факту, що вона — дружина короля.
— Та він і мухи не зобидить. Я ж не про те.
— Те, про що ви питаєте, ви маєте знати краще за мене!
Королева засміялась ще дзвінкіше.
— А я не знаю, — жестом відпускаючи Світлану, сказала вона. Лана тоді все роздумувала, щоб це означало? Щире зізнання в тому, що між Ією та Олексою давно припинились інтимні стосунки? Але з чого б це королеві, стоячи посеред коридору, сповідатися в таких речах коханці свого мужа? Лана була впевнена, що Ія щось замислила, і пропасна веселість королеви була гіршою за будь-які докори. Проте обговорювати ці сумніви з Олесем Світлана не наважилась. Вона довіряла їх грайливому вітерцеві, що залітав до кімнати через широке вікно, і грався з її кучерями так ніжно, ніби гладив. Заспокоював… Хоч вітер. Королю вона ніколи не жалілась — кому потрібна коханка, яка постійно скиглить і ниє? Крім того, у Лани було дивне і не надто приємне відчуття, що їхньому з Олесем коханню судився недовгий вік. Навіщо ж отруювати короткі хвильки щастя питаннями, на які ніколи не буде відповіді, та сумнівами, які нікуди не зникають від озвучення? І Лана мовчала. Сидячи зараз на високій табуретці перед вікном, вона роздумувала над словами годувальниці Олеся про відповідальність за свій вибір. За будь-яку ціну, вирішила вона, необхідно довідатись, а що ж, за законами Рутенії, загрожує Зоряні? Ось тільки як це зробити?