— А най би тебе підняло та гепнуло, — шепотіла Лана вишивці, не помічаючи Олеся. — Щоб тебе чорти вхопили, кляте павутиння, ну чого ж ти плутаєшся?! Ти що, вважаєш себе мапою маршруту нитки Аріадни?!
— Мені так подобаються твої заклинання, — засміявся Олесь, приступаючи до неї. Лана здригнулась, шитво випало з рук; вона підвелася, за звичаєм, що велів вітати короля тільки стоячи. — Особливо тим, що я жодного з них не розумію, а також тим, що ти, коли промовляєш їх, така хвилююча.
— Здоров’я і моці, мій пане, — Світлана вклонилась, не стільки за етикетом, скільки для того, щоб приховати недоречний усміх, у який мимоволі склалися вуста при виголошенні цього привітання. Чого-чого, а моці королю не бракує. Легені, правда, ще не дуже чисті, але чого ж чекати після крупозної пневмонії? Зате в усьому іншому — повний порядок. — Як ти спав цю ніч, любий?
Очі Олекси затягнуло димком — так, наче на блакитне, пронизливо літнє небо впав раптом сіруватий осінній туман. Як тільки не називало його це мале вперте дівчисько — любим і милим, рідненьким і жаданим, якось навіть «класним» — що це означало, Олесь не знав, але інтонації Лани йому сподобались. Ось тільки коханим вона ніколи не називала його. Ніколи. Ані в хвилини пристрасті, коли з вуст зриваються небажані, мимовільні, не завжди свідомі зізнання, що є напівправдою, напівмаренням, ані під час тихої бесіди; це слово, здавалось, вже плоттю обросло, проскакуючи поміж ними ще не впольованим звіром, а Лана все заплющувала очі і відмовлялась бачити його. Ну, що ж — на кожну стіну є таран.
— Ніяк. Очей не зімкнув, все мріяв про тебе. З тих пір, як ти пішла, пройшло так мало часу — і вічність. Я уявляв собі, як знову стискаю тебе в обіймах, як п’ю твої поцілунки, свіжі, мов вранішня роса, і як у тому світі, де ти моя, беру тебе за жінку по присязі. Кохана…
З усмішкою дивився Олекса на те, як зашарілася Світлана, піднімаючи свою вишивку, і на те, яка гарна його дівчинка, він теж загледівся. Струнка, як берізка, тонкий стан, підперезаний крайкою, і біла, із делікатного напівпрозорого батисту, сорочка; шкода, що Лана притискає своє гаптування до грудей, а то видовище вийшло б заманливим — стоїть вона спиною до вікна, із якого щедро ллється сонце, роблячи напівпрозоре полотно зовсім прозорим. Олесь картинно застогнав. Вишивка вдруге полетіла на підлогу, тепер вже не впущена, а безжально пожбурена. Лана в два кроки опинилась біля Олекси.
— Що болить? Де?
Тоненькі ручки потягнулись до його грудей, він перехопив правицю, приклав до серця, затримав так, і потягнувся до її вуст, шепочучи:
— Ось тут.
— Не треба, — вона ще намагалась пручатись, знаючи, що після першого ж цілунку стане розумною, мов мушля, і тоді прощавайте, розмови про справу, та куди там. Обійми Олеся були сталевими, а слова — шовковими.
— Сонечко моє…
— Олесю, не за тим я тебе звала!
— За чим же? Ми тут самі, я відіслав Росаву. Ти не хвилюйся…
— Ти мужній чоловік, мій пане, — Лана засміялась, відкинувши голову. Олесь обіймав її, і вона вже не боронилась, бо кожна мить його обіймів вартувала години буденного життя. — Як се тобі вдалося — відіслати? Я думала, що її можливо тільки винести із передпокою разом із шкурами! Чи ти будив її штурханами?
— Я просто покликав Зоряну. Покоївки її бояться, як вогню.
— Питання моє стосується саме Зоряни. Що їй буде за дружбу зі мною?
— Що ти сказала?
— Ти чув. Що їй буде за те, що ми дружимо?
— Нічого.
Сідай, погано. Відповідь дана надто швидко. Очі опущені, посмішка стала улесливою — ну, і кого ти хочеш обдурити?
— А як же це, Олесю? — торкнувшись пальцем прозорого камінця в його короні, із тихим докором спитала Світлана. — Це ж символ чистоти, чи не так? Навіщо ж ти його ганьбиш? Навіщо брешеш?
— Лано…
— Усі мовчать. Точніше, відмовчуються. Намагаються спекатись мене, загородитись від мене загадковими фразами; такою дивною сумішшю ірраціональності та мудрості у дусі екзистенціалізму.