— Олесю, — прошепотіла вона, обводячи пальцями абрис його вуст, — якщо ти нічого не маєш проти жінки, натертої козиним жиром, я могла б показати тобі дещо цікаве.
— І чим саме ти змогла б зацікавити мене, чужинко? — підколов він, включаючись у гру. — Щось новеньке, чого я не знаю?
— Ти знаєш більше, ніж я здатна витримати. Але… — Лана підвела руку так, щоб у промінні згасаючого сонця, яке люб’язно зазирало кожного вечора у її вікно перед тим, як зайти за небосхил, перстень на її руці блиснув гострими, пронизливим металевим відблиском. І Олесь зрозумів.
— Ти впевнена, що хочеш цього?
— Я хочу всього — від тебе.
Хочу всього тебе.
— В дитинстві, — мовив король, скидаючи кептар, прикрашений аплікацією із червоного сап’яну, і, беручись за край сорочки, — я терпіти не міг козиний жир. Те, як він блищить на шкірі, і запах… сморід… це просто жах!
— Я тебе не звинувачую, — театрально зітхнула Лана.
— Як добре, що я давно виріс.
Лікар Юр мав рацію — нічого страшного, подумала потім Світлана. До Балу Великого Врожаю вона цілком видужала і була, як нова копійка — король особисто прослідкував за цим. Він слідкував за цим цілих три дні, бо до початку свята не покидав її покоїв.
— Та ворушіться ж! — нетерпляче пританцьовуючи на місці, прикрикнула Зоряна на двох покоївок, які із вправністю сонних мух защипували на Лані бежеве оксамитове корзно. — Ну що за дівки, кара на мою голову! У них руки правильно стають, лиш коли треба хлопа обійняти, — поскаржилась вона Світлані. Та у відповідь тільки повела плечем. Із незрозумілих причин Зоряна хвилювалась за неї більше, ніж вона — сама за себе.
— Ні, се годі витримати. Ось геть, дайте, я сама! — і, вихопивши з пальців Росави золоту фібулу, із вигравіюваною на ній трояндою, Зоряна прикріпила край плаща трохи нижче талії Лани, над стегном, із лівого боку. Саме корзно важкими складками лежало на плечах Світлани, а другий його край, який нічим не закріплювався, був перекинутий через її ліву руку. Під плащем на ній вилискувала синювато-сіра атласна сукня без рукавів і з квадратним вирізом на шиї, а вже під сукнею, невидима для людського ока, ховалась батистова сорочка з довгими, у формі крил кажана, рукавами, та розшитим синіми листками комірцем. А черевички! Світлана глянула на свої ніжки, і, хоча довга сукня залишала відкритими тільки їхні носочки, засміялась. Вона була взута у подарунок короля — черевички із темно-вишневого сап’яну, на підборах заввишки сантиметрів десять — і знову почувалася як удома! Ось тільки жаль, що червоні коралі довелось зняти — а вона так до них звикла. Ну, то пусте, зате хрестик залишився тут, торкнувшись чорної шовкової шворки, на якій він висів, відзначила Лана. Король питав її, що це, і вона сказала — просто прикраса, не наважившись пояснювати значення цього християнського символу; Олесь зауважив тоді, що нічого особливо красивого в у цій речі не бачить, крім того, вона занадто примітивна, аби зватися прикрасою. Лана погодилась, сховавши хрестик під сорочку, і перевела розмову на щось інше. Це був її амулет, її талісман, і розлучатися з ним вона не збиралась, навіть на догоду Олесю.
— Я виглядаю, як королева, — вражено видихнула Лана, кружляючи перед видовженим, овальним дзеркалом. — Не можу в це повірити.
— І не вір. Ти виглядаєш краще, — Зоряна, в накинутому на темно-зелену шовкову сукню золотавому парчевому халаті без ґудзиків, теж скріпленому біля коміра фібулою, але срібною, нічим вже не нагадувала Лані ту сором’язливу, бідно вбрану покоївку, що принесла їй першу в Рутенії вечерю, і не сміла підвести заплаканих очей, картаючи себе за хворобу короля. Тепер це була бояриня, шляхтянка — гонорова, горда, сильна жінка із залізною волею і все ще щирим серцем. Це в ній незмінне, із ніжністю подумала Лана, і торкнулась руки Зоряни.
— Дякую за турботу.
— Ніякої турботи. Ти готова? Накинь плат на голову, і ходімо — Роман чекає.
— Я… не хочу одягати плат.
— Ну, то серпанок.
— Не хочу, — вперто повторила Лана.
— Ну хоч вінець вдягни.
— Він мене душить. Та й кому заважає моє волосся?
На губах у Зоряни заграла мінлива усмішка — ось мить, і вона хитра, потім стає єхидною, а потім замріяною.
— А й справді. Іди як хочеш. Це твій вечір.