Мій останній вечір тут. Останній. Ой, люба подруго… нехай тобі щастить!
Світлана не могла б сказати, що зненацька відчула, що ця ніч у Рутенії для неї остання — вона просто раптом почала це знати. Звучало безумством, та і було це безумством, але ніщо ж не заважає безумству бути неспростовним фактом, чи не так, подумки розтлумачила собі ж Лана, і повернулась до Зоряни — нічим не скуте волосся колихнулось, сяйнувши, як місячна доріжка на чорній воді.
— Тоді рушаймо.
Та велика двосвітна зала, якою Лана милувалась на шляху до покоїв короля у свій перший візит, більше не здавалась світлою і просторою; наповнена людьми, вона немовби ворушилась і гомоніла сама по собі. Кого тут тільки не було! Селяни у простих полотняних сорочках і ногавицях, взуті у личаки, рідше — у шкіряні постоли, це вже той, хто заможніший; купці, бородаті синьоокі блондини, усі — вражаючих об’ємів, з округлими, мов кавуни, животами, що стирчать з-під шовкових сорочок; поети — ті, що говорять милозвучно, стрункі, худорляві, одягнуті, як і селяни, але із мрійливими виразами на необвітрених, ніжних обличчях, за якими Лана враз їх і пізнала; а ось і Рада Старійшин у повному складі, всі вбрані підкреслено просто, але вона вже знає, скільки коштує ота простота: чоботи-чорнобривці із двоколірного сап’яну, сорочки, такі прозорі, що здаються пошитими із вранішнього річкового туману, гаптовані золотими нитками — у Світозара, і срібними — у решти… Жіноцтва не багато, в основному, шляхтянки, одягнуті так, що переливчастий блиск шат геть затьмарює красу лиця, відводить від нього увагу; а тут же дійсно вистачає красунь. Та ці браслети на зап’ястках, сережки, розміром із ті ж браслети, у вухах, плати, із вправленими золотими медальйонами, обручі, золоті та срібні, що одягаються, закріплюючи плат; деякі — прості, схожі на солом’яні скрутні, деякі — ледь не корони, зубчаті, величні, інші прикрашені намистинками, з’єднаними між собою тоненькими металевими дротиками, що здалеку виглядають як сітки. Яка ж бо рибка піймається в цей невід? На шиях — золоті ланцюги, пекторалі, гривні… І скрізь парча, парча… так, що Лана зі своїм атласом здається ледь не вбогою. На неї, як помітила Лана, жінки позирали несхвально — все через волосся, жодна тут не наважилась виставити його напоказ. Церемонія відкриття не почалася, короля та королеви ще не було. З іншого кінця зали до жінки намагався пробитись Роман, та кожен ледь не за обов’язок вважав перепинити радника і щось спитати в нього — поради, мабуть. Бідолаха кривився і сіпався, але нікому не відмовляв; темно-каштанове волосся стирчало, мов голки у стомленого дикобраза, і виглядав Роман загнаним; із розповідей Зоряни Лана знала, що підготовка до балу більшою частиною лягла на його плечі. Їй раптом навіть захотілось пожаліти радника, але, поміркувавши як слід, вона роздумала робити це — принаймні, вголос.
— Щось я не бачу мами Ганни, — шепнула вона Зоряні.
— Се було б дивом — побачити її там, де Світозар, — відказала та, не притишуючи голос. — Вона один-єдиний виняток зробила, коли король хворів, а так… навіть на коронацію Олеся не ходила.
— Вона так сильно ненавидить Голову Ради Старійшин? Чому?
— Бо колись, — Зоряна з теплою усмішкою подивилась на свою подругу, — так само сильно його кохала.
— Он як? А він?
— Він був удівцем, а тільки той може стати жерцем Світла, хто не має дружини. Свій вибір Світозар зробив.
Не встигла Лана обдумати це повідомлення, як парадні двері в залу розчахнулися, обабіч них стали вартові, добре їй знайомі — Влас і Парфен, а за хвилину увійшов Олесь. Він йшов під руку зі своєю королевою, а Лана, хоч і мала бути готовою до його ефектної появи, все ж не стрималась й охнула, за що негайно була нагороджена розлюченим шипінням Світозара. Та що їй було те шипіння, і що їй було все на світі, коли вона вперше усвідомила, що бачить дійсно короля?
На нижню, шовкову сорочку салатового кольору, довжиною до колін, Олесь вдягнув верхню, атласну, що сягала середини стегон, густо-зелену, із аплікаціями червоно-золотих парчевих кіл, а в них квітки, подібні до розкритої чаші тюльпана з чотирма вінчиками. Його корзно було густо-червоним, аж винним, орнаментованим по краях золотими півниками — це Лана розгледіла, коли він пройшов повз неї, усміхаючись — і защіпалося на правому плечі мідною фібулою. Чоботи без підборів зі шкіри кремового кольору сягали колін, на ногах були чи то рейтузи, чи то ногавиці, із тонкої, теж салатового кольору шерсті… здається, шерсті, оце вона вже не роздивилась точно; зате помітила, що вони обтягували гомілки короля, мов друга шкіра і се виглядало сексуально. І, звичайно, корона — на цей раз золотий, не срібний обруч, але так само простий, гладенький, без візерунків, з одним камінцем — чистою і прозорою скам’янілою сльозою гір. А королева… вона була вся у блакитному. І в золоті. І без Зоряниних пояснень, які вірна подруга послужливо шепотіла на вухо, Лана зрозуміла — це кольори неба і сонця. Блідо-блакитна нижня шовкова сорочка, до п’ят; розшита чудернацькими золотими квітами, насичено-блакитна верхня, довжиною до колін, чимось схожа на халат; оксамитове корзно кольору індиґо, черевички, сині, як волошки, і золото — у вухах, на шиї, на голові… Сяючи, як новорічна ялинка, Ія прослідувала разом із чоловіком до трону і відступила, чекаючи, доки він сяде, потім стала біля трону, праворуч. Олекса підняв руку — запанувала тиша. Всі слухали вітання короля.