Олесь, побачивши її, аж сіпнувся, але нічого не сказав — на його лиці люті не було, взагалі нічого не було, риси мов кригою взялися. Він стояв без корони — у Лани аж сльози на очах виступили — ще ж суд не скінчився, хто їм дозволив позбавити його символу влади?! Холодний вітер тріпав його солом’яне волосся, і очі в нього були холодними, далекими і порожніми — в них не було ні сорому, ні жалю, сама байдужість… і розпач? Так, розпач теж був — глибоко затаєний, похований під радужками крижаних, вже чомусь сіро-синіх очей, але надто добре Лана знала свого короля, надто добре відчувала його душу, щоб повірити в ці крижинки. І вірно зробила, що не повірила.
— Маленька, — се промовляли самі вуста Олеся, і слів гаразд чути не було, та Лані здалося, що він кричить, — навіщо ти прийшла сюди? Кохана, я ж просив тебе! — помалу його шепіт переростав у крик — у крик розпачу. — Я ж тебе благав! І що мені тепер робити з тобою?!
— Я можу нагади тобі, мій пане, що робити з нею, якщо ти забув, — королева, що, вочевидь, правила на цьому зразково-показовому процесі за потерпілу, озвалась звідкілясь із-за спин старійшин. На цю промову король відреагував, велично повернувши голову на звук голосу королеви під таким, розрахованим до міліметра у своїй недбалості, кутом, що Лана ледь не зірвалась на оплески.
— Не сумніваюсь, що можеш, королево. Тобі сей процес знайомий в деталях.
— Я — жінка.
Краєчки вуст Олеся смикнувшись, поповзли вгору.
— Справді? Чия?
— Ми не королеву судимо нині, — поспішно втрутився Світозар, очима показуючи доньці відступити назад, до придворних, що вона і зробила, правда, з великою неохотою. — Ми судимо тебе, Олексо.
Уже не «мій пане», не «королю». Олекса — і по всьому. Що ж тепер буде?
— То чи готовий ти вислухати вирок?
— Я слухаю, — схрестивши руки на грудях, мовив Олесь. — Я готовий.
— А я не готова, — солодко проспівала Світлана, і натовп охнув, одностайний у своєму обуренні, немов овеча отара, що слухняно йде за головним бараном на бійню. — Я не чула, у чому ви звинувачуєте короля. Я не знаю суті справи. Чи не могли б ви повторити для мене, що, власне, трапилось?
— Тут тобі не ярмарок, чужинко, — наливаючись багрянцем, вказав Світозар, і тут-таки, пригадавши, де він знаходиться, виправився. — Наш суд — не ярмарок. Ти все вчуєш із присуду. Слухай.
— Та ні, стривай, — з цими словами з юрби біля помосту вибилась ткаля Ганна. Побачивши її, Світозар терміново змінив колір щік і заходився наливатися вже не червоним, а фіолетовим, як стиглий баклажан, а Лана, пригадавши, що за словами Зоряни, Ганна та Світозар уперше за багато років зіткнулись тільки біля ложа, яке мало б стати смертним одром Олеся, визнала подумки нещасливим знаком, що знову вони здибаються на суді, і зажурилась — справи були кепські.
— Та що ж се таке? — почала Ганна сердито, звертаючись безпосередньо до Світозара. — Що це ти, стерво, тут чиниш? І ще стає нахабства обзивати це судом? Та це…
— Замовкни, годувальнице!
— Се ти замовкни, най би ти у Чорний ліс не трафив, старий падлюко! Кого ти судиш? За що? За любов? Ти б на доню свою подивився — чи ж вона присяги своєї не зламала? Чи хоч ніч мій Олекса з нею провів?
Королева спалахнула, розвертаючись до ткалі з такою рисячою грацією, що у Лани мурашки шкірою побігли.
— Та якби твій годованець, хлопко, вдовольнявся челядницями, як інші королі, то не стояв би він зараз на судовому помості! Так ні ж бо, кохання йому забажалось!
— Ти як мою матір назвала?
— Кинь, синку, то тільки слова. Лиш Світло пречисте, яке нам однаково щедро дарує тепло і проміння — і шляхтянці, і хлопці — те відає, хто з нас хто. За мене хай справи говорять — я хлопка, та мужа свого я не зрадила. І від любові не відрікалась ніколи, — цей докір адресувався, безперечно, Світозару, бо той сіпнувся, наче у нього влучила стріла, і пекуче почервонів. — Спини це судилище, Верховний Жерцю Світла!