— Я не можу, — розгублено пробелькотів той, із виду немов полинявши. Уся його велич, де й ділась. — Не можу.
— Та ся твоя донька скажену лисицю обдурить! Ножа тобі в спину заточить і буде всміхатись любенько, бинтуючи рану твою.
— Це так, та вона — моя донька, — інтонаційно виділивши «моя», відповів Світозар. — Чужа кров — то не водиця, а рідна…
— Вища за закон?
— Годувальнице, що ти говориш!
— Те, що відомо кожному, хто нині прийшов на цю площу!
— Не пійманий — не злодій. Я суд спинити не маю права!
— І в пам’ять про те, що колись у нас із тобою було? — із надією, що слабшала щомиті, проте вмирати остаточно не бажала, спиталась годувальниця. Світозар виглядав безпомічним, як місячне немовля.
— Ганнусю…
— Не говори мені нічого більше, — ткаля Ганна розвернулась, так, наче збиралася йти, але в останній момент передумала, і лишилась на місці. Зате у натовпі почалось ледь не зворушення — кожен бажав побачити ту, заради якої король зламав присягу, дану королеві, і гостроязику ткалю, котра наважилася кинути в обличчя Світозару все те, що про його доньку таємно шепотіли по кутках. Та коли голова Ради Старійшин повернувся лицем до короля, з явним наміром оголосити вирок, гомін в юрбі враз зник, наче його й не було, наче не перешіптувались, хитаючи головами у квітчастих хустках, гостроязикі молодиці, і не обмінювались короткими, уривчастими словами розважливі, суворі дядьки. Тут шанували старість, пов’язану з нею мудрість та досвід, і Світлана ще раз переконалась — Рада Старійшин та її Голова мали тут владу куди більшу за владу короля.
— Не годиться, — похмуро мовив Світозар, і сиві вуса його висіли вздовж старечого, в зморшках рота так само похмуро, як і падали з вуст слова, — не годиться королю, забувши свій обов’язок і честь, кохатися з чужинкою.
В юрбі знову зчинився гомін, спочатку суцільний, такий, що не можна було розібрати речі, потім Лана почала розрізняти окремі вигуки, далекі від приязних: «Чужинка!», «Зайда!», «Геть із міста!». Вона хотіла закричати у відповідь, що радо пішла б звідси, якби знала дорогу, та старійшина підняв руку і вигуки припинилися.
— Я не скінчив, — із ледь помітним осудом сказав він, і Світлана могла заприсягнутись, що не менш як половина громади почервоніла, сховавши погляди. — Король, який знехтував власною сім’єю, зрадив дружину і сина заради примарної насолоди, що її дарувала чужинка, може втратити корону. І хоча, — тут уперше за весь час промови в блакитних очах Світозара, що ковзнули по ній, дівчина відзначила щось, схоже на пом’якшення — чи співчуття? — я можу зрозуміти його, король повинен зробити вибір!
— Король має зробити свій вибір! — відгукнулась громада, втупивши різнокольорові нетерплячі погляди в Олеся. Він стояв мовчки, трохи схиливши голову, довге волосся, цього разу нічим не перехоплене, спадало йому на шию, а в блакитних очах читалось вагання. Він роздумує! Після всього, що між ними було — він роздумує! Це відкриття мов вогнем опекло Світлану, і, перш ніж вона встигла нагадати собі, що все це — мара, що це відбувається не насправді, що його рішення ніяк її не зачепить, вона простягла руки до короля в жесті, який одвіку означав благання, і крикнула:
— Ні!
Він почув сей крик, бо здригнувся так, наче його вдарили, і зробив крок — один, крихітний, як надія Лани, крок у її бік, та вмить зупинився і схилив голову ще нижче. Вона більше не бачила його очей, і це стало для неї відповіддю. Його рішенням. Його вибором. Визнаючи себе переможеною, вона відступила до краю помосту, туди, де починались дерев’яні сходи. Туди, звідки вона могла піти геть.
З гурту придворних, які стояли на помості за спинами старійшин, наперед виступила королева, притискаючи до себе сина з підкресленим відчаєм. На її обличчі, втім, не читалось нічого, окрім спокійного торжества, і Світлана не могла звинувачувати її за це. Королева знала — що б там не трапилось, її муж обере корону.
Сама не розуміючи, навіщо, Лана озирнулася, впіймавши гнівний, не по-дитячому зневажливий погляд юного королевича. І знову спитала себе, як в королеви з бурштиновими очима і блакитноокого Олеся міг народитись хлопчик з очима, зеленими, мов соковита трава на літньому лузі. Відповідь стояла ліворуч від королеви. Молодий ратник — Іванко, здається, так його звали — прилюдно, нікого соромлячись, стискав їй руку, одночасно поклавши долоню на плече свого сина. Королевича, але не сина короля. І Олесю це було відомо — Світлана враз дізналась це з тієї туги, яка відбилась на його обличчі. Та надто пізно — вибір зроблено. Згорбившись, дівчина почала спускатися сходами.