— Чужинко! — гукнув її Світозар.
— У мене є ім’я! — зле і вже в котре огризнулась вона, повертаючись до старійшини. У відповідь Світозар тільки всміхнувся в сиві вуса.
— Сподіваюсь, ти не забудеш нас, дівчино?
— Хіба я зможу? — дивлячись на башти зі шпилями, будинки, що щільно обступали центральну площу, вигукнула вона. — І як я зможу? — додала вона вже тихіше, та всі, хто був у ту мить на судовому майдані, почули її — така запанувала тиша. Королева знітилась і вирвала руку в Іванка, а Олесь простягнув до Лани руки так, як хвилину тому простягала вона. Вуста Світлани тремтіли, їхні куточки категорично не бажали складатися в усмішку, і як вона їх не силувала, вийшла лише гримаса — гримаса поразки. Руки короля безсило опустились.
— Ти можеш бути вільна, і кара не торкнеться тебе, чаклунко, якщо ти залишиш місто впродовж доби, і ніколи більше не з’явишся тут, — оголосив її вирок голова Ради Старійшин. — Ми не судимо за кохання.
— Так, — погодилась Світлана мертво, застигнувши на сходинці. — Ви судите кохання.
— О, хлопчику мій, — вражена годувальниця притулила до серця обидві долоні, — я не вірю ні вухам своїм, ні очам. Ти зрадив Світлану? Леле, та чи мій же ти син?!
— Мамо, ви ж знаєте краще за неї — її можуть скарати, якщо я стоятиму на своєму!
— Дурниці! Ніхто не наважиться виконати несправедливий присуд!
— Я виконаю, якщо через добу вона ще буде тут!
— Ти, Світозаре? Ти хочеш сказати, що позбавиш її світла своїми руками? — ткаля Ганна гнівно підібрала вуста. — А знаєш, що потім буде з тобою?
Позбавити світла… а як? Невже вони тут… І зненацька вона зрозуміла. Уявила собі ніж, що чиркає по повіках, вгрузає в очниці, і ледь не закричала від жаху.
— У вас тут що, осліпляють за подружню зраду? — не вірячи в це, і одночасно розуміючи, що так воно і є, тремтячим голосом спитала Лана.
— Не за подружню зраду — а лиш за зраду країни!
— І чим же я так зашкодила Рутенії? Врятувала вам короля?
— Та ліпше б він помер, ніж так ганьбитись! — голова Ради Старійшин уже себе не тямив. — Бо соромно, забувши королеву, любитися із зайдою…
— Не більше, ніж мала б застилатись королева, — єхидно докинула Ганна, очами вказуючи і на Ію, і на зеленоокого Яся, який називався її онуком, — та де їй щось про честь та сором знати, як батько того не годен навчати! А ти не бійся, — це вже говорилось до Світлани, — не зможе він виконати вирок, бо знає, що він неправий. А кожен, хто виконає несправедливий присуд, буде тяжко покараний.
— Він що, теж не бачитиме світла?
— Ні, от якраз світло він і бачитиме. Це єдине, що він узагалі зможе робити — бачити. А ось поворухнутися — не зможе. І їжу проковтнути теж не зможе. Отак ізсохнеться, немов відламана гіллячка, і помре.
— Я тут у вас не бачила сліпих.
— Бо присуд цей виносити не можна, як достеменно не доведена вина, — годувальниця зітхнула. — У нас і непорушних-бо немає.
— Та все ж володар вибрав не її, — встряла Ія, вся сяючи тріумфом, — а дружину й спадкоємця престолу!
— Помилуй, Світло, і збережи престол, — фиркнула ткаля Ганна, — якщо на ньому сей наступник буде. О, сину, — знову звернулась вона до Олеся, — та Лана ж кохає тебе. Ти залюбив її в себе, а тепер відіймаєш віру з її душі! Схаменися, хлопчику, це гріх!
— Це все заради неї!
— Ні, поясни ще раз — заради Лани чи заради цяцьки, яку Світозар зняв у тебе з голови, і пообіцяв назад навісити за файну поведінку?! — годувальниця, вичерпавши запас блискавок у своїх хмарно-сірих очах, таки розвернулась і подалась геть.
— Мамо! — у відчаї вигукнув Олесь. Ганна озирнулась, і, не притишуючи ходи, зронила через плече:
— Ви кого кличете, мій пане… мій володарю? Ваша мати померла. Щойно.
— Я, мабуть, теж піду, — промовила Світлана, не в силах споглядати, як тяжко мучиться її король. — Вже присуд оголошено, Олесю, і вибір твій я схвалюю, — вона поспішно ковтала сльози, а вони все текли і текли по щоках, падаючи на губи, солоні, гарячі крапельки розпуки. — Це дуже… по-державному. І дуже мудро.
— Я все одно люблю тебе, мій світлячку! — Олесь кричав це, стискуючи в кулаки довгі пальці. Спотворене мукою лице коханого розпеченим тавром відбилося в її душі.
— Пізно. Надто пізно, — прошепотіла вона, підібравши довгу спідницю, щоб зробити той, останній крок — із помосту на землю. — Така любов мені не потрібна. Така… несправжня.