«Справжня, справжня», — насмішкувате відлуння — і як могло воно розчути її шепіт? — підхопило ці слова, закрутило їх, мов пожухле жовте листя, що падало звідкілясь — бо на майдані не росли дерева, чи то в раю вже осінь? — на її понурі плечі, на чорні коси, недбало покриті напівпрозорим серпанком — вона, єдина зі всіх жінок, включаючи і королеву, яка наважилась явити світові колір свого волосся. Світлана йшла, не розбираючи дороги, юрба слухняно розступалась перед нею, обличчя були сердитими, недоброзичливими, деякі роти роззявлялися, аби кинути на її адресу щось брутальне, та жодного кривого слова не було вимовлено — Світозара тут поважали. Діставшись до воріт, завбачливо розчахнутих для неї білявим велетнем, дівчина озирнулась — і судовий майдан, і люди на ньому, і Рада Старійшин на помості танули, немов затягнуті туманом, перетворюючись у розмиті кольорові плями. І тільки фігура короля — її короля, її Олеся — залишалась такою чіткою, що різала очі, і такою трагічною у своїй самотності, що у Світлани краялось серце.
— Вибір зроблено, — пролунав підсилений в тисячу разів голос глашатая, і на місто впала темна завіса, зовсім, як у театрі. Небо, прорізане блискавкою, як символічне серце стрілою, стало зеленого кольору, по ньому розтеклось білувате світіння, і Лана, примружившись, зробила крок за поріг.
Як вона могла з вулиці відразу потрапити до королівських палат, більше того — до тронної зали, Світлана пояснити не могла, як не могла і визначити, звідки взялося відчуття того, що минуло багато літ від дня суду, але це було саме так. Вона йшла по залі, що лякала порожнечею та холодом, і дивувалась, що коїться з її ногами — вона ледь-ледь їх пересувала. На троні сидів молодий, зеленоокий король, за спинкою трону стояла його золотоока мати, та як не крутила головою Лана, як вона не звертала шию, побачити Олеся їй так і не вдалося.
— Чого тобі ще, чужинко? — холодний погляд із зеленого скла, нерухомий і важкий цією нерухомістю, впав на неї, мов тисяча літ життя. — Ти забула про заборону повертатися до нашого міста? Чи твоя сива голова набридла тобі?
Про що він говорить, повертаючись до великого дзеркала, що стояло напроти трону, здивувалась вона, і побачила себе, відображену у срібній полірованій поверхні — юну, струнку, з ніжним обличчям і абсолютно білим волоссям. Розгублено зойкнувши, Лана приклала руку до серця та, враз опанувавши себе, розправила плечі і гордовито спитала:
— Де він?
— Оце любов, — іронічно кинула королева-мати. — Вона прийшла через стільки років, повернулася до свого коханого. Та твій коханий не пізнає тебе, чужинко, як не впізнає нікого, навіть рідного сина. Не кажучи вже про мене.
— Це не його син, і тобі це відомо.
— Він — король, і лише це має значення, — Ія махнула рукою, і біля неї матеріалізувався юний паж — цієї моди Лана теж не пам’ятала, при ній тут не було ніяких пажів.
— Проведи цю панну в покої мого чоловіка, — наказала королева, і хлопчик схилився у шанобливому поклоні. — Тільки прослідкуй, щоб візит не затягнувся. І нехай лікарі будуть поруч. Останнім часом він такий… тривожний.
Ще раз уклонившись, паж рушив знайомим Світлані коридором. Вона покірно йшла за ним слідом, плутаючись у довгій чорній спідниці і від хвилювання збиваючись з кроку. Її дивувало те, що вона в чорному — адже вона завжди ненавиділа цей колір, пішла звідси в червоно-зеленій спідниці, і ще дивувало те, навіщо — а дійсно, навіщо вона сюди прийшла? Палаючі смолоскипи, закріплені на кам’яних стінах, чи то освітлювали шлях, чи то ускладнювали його примхливою грою тіней. Перед кімнатою короля паж зупинився. Двері були закритими. Сильно штовхнувши їх, дівчина увійшла до передпокою.
Тут стояв задушливий запах трав. Пахло так, що робилося млосно, так, як в іншому, далекому столітті, яке ще не настало, пахнутиме в кімнатах важкохворих. Обережно пройшовши через низьку пройму дверей, Світлана опинилась біля добре знайомого, величезного, закиданого шкурами ложа, на якому сидів хтось. Хтось, охопивши руками нечесану, брудну голову, хтось, чимось схожий на її Олеся. І від споглядання цього зіщуленого, брудного і жалюгідного створіння Лані стало погано.
— О, мій королю, — прошепотіла вона, вкладаючи у ці слова всю ніжність, на яку була здатна. — Мій дорогий королю…
Олесь підняв голову — бляклі, білувато-блакитні очі дивилися на неї без найменшої тями. Світлана кинулась до нього, обійнявши коханого з усіх сил, яких ставало все менше. Король всміхнувся мокрим ротом і пустив слину.