— Він пішов годину тому.
Зачувши знайомий голос, Лана, що причиняла двері, підскочила і озирнулась, відчуваючи, що мимохіть її вуста розпливаються у посмішці.
— Крістіане! Ти? Що ти тут робиш?
— Я? — вбивчо елегантний у своєму сірому костюмі, та з темно-сірою шовковою краваткою, яку вмів зав’язувати — як неодноразово переконувалась Лана на власні очі — із витонченою недбалістю — Крістіан Мюллер, начальник відділу імпорту ліків і один із співвласників компанії «Острайхфарм», відлипнув від стіни, що напроти номера, і підійшов до неї, привітно сяючи лагідними зеленуватими очима. Губи його, здавалось, навік склалися у сардонічну мефістофельську гримасу — усміх віковічного спокусника, а русяве волосся, розтріпане, як у дворового хлопчиська, різко контрастуючи із загальним офісним виглядом — дорогими черевиками, діловим костюмом — створювало імідж студента, який, прагнучи справити на роботодавця правильне враження, вбрався не у свої речі. Загалом Крістіан був дуже симпатичним, хоч і невисоким, як для чоловіка — одного зросту з Ланою. — Я тут живу. Тимчасово. Зупинився на кілька днів, поверхом вище, у люксі. Сюди спустився у справі, і бачив, як звідти, — Крістіан кивнув на номер, — виходив якийсь дід.
— А в якій же справі ти сюди спустився? До дівки ходив?
— А ти ревнуєш? — із надією спитав австрієць.
— Ні.
Крістіан зітхнув.
— Піднімешся до мене? Може, чогось вип’ємо?
Світлана вагалась недовго.
— Так, чом би й ні? Розкажеш, як це вийшло, що католик опинився на Різдво так далеко від дому.
— Все дуже просто, — говорив Крістіан вже у своєму номері, прямуючи до бару. — І дуже сумно. Бізнес стає нашою релігією, нашою вірою, Богом, якому ми здатні принести будь-які жертви — свій час, сім’ю, себе… Що будеш пити?
— Горілку.
— Що? — від здивування рука Крістіана здригнулась, і дороге французьке вино, яке він наливав у тонкостінний бокал, тонкою цівкою пролилось на поліровані відкидні дверцята міні-бару. — Ти — і раптом горілку?
— Так, я — горілку, і зовсім не раптом, Крісе.
— Та ти ж не пила нічого, окрім отих жахливо солодких місцевих вин, ну, як там їх…
— Масандрівських мускатів.
— Еге ж, мускатів. І раптом — така зміна смаку. Чому?
Бо хочу напитися. Щоправда, це вже буде постфактум, проте задля власного спокою завжди можна навіяти собі, що була п’яна і три години тому.
— То я ж перейшла із солодкого на гірке, Крістіане — чим ти незадоволений?
— Я? Та я… про мене… як ти казала тоді, ота приказка, що мені подобалась?
Лана всміхнулась.
— Про мене, Семене, хоч вовк траву їж.
— Саме так, — Крістіан дістав із бару товстостінну склянку і пляшку «Гайдамацької». — А чим тобі розбавити? Тонік, содова?
— Крісе, тільки-но спробуй зіпсувати газ-водою хороший продукт, і я за себе не відповідаю. Якби я хотіла липкого пійла, що садить печінку, неодмінно купила б собі якусь «ром-колу», що їх повно на кожному кроці. А я просто хочу горілки.
— Прошу, — із деяким здивуванням, яке не могла приховати навіть його традиційна німецька витримка, мовив він, подаючи їй склянку. А коли Лана з явною насолодою зробила великий ковток, бідолашний Крістіан ледь не зомлів — такою він її ще не бачив.
— У тебе щось трапилось, люба? — обережно спитав він, вмощуючись у її ногах, мов відданий кімнатний песик. Лана, розвалившись у кріслі в стилі рококо — червоний оксамит, позолочена витіювата оздоба на спинці, золочені ж ручки у формі лев’ячих лап, різні дугоподібні ніжки — зробила ще ковток горілки і відповіла якомога спокійніше:
— Ні, все добре. А з чого ти взяв?
Її показна незворушність Крістіана не обманула.
— Твоя німецька, — почав він із компліменту, — стає дедалі кращою. Ти говориш правильно, вірно добираєш слова. Але мова — це не тільки слова. Щось інше… твоя інтонація, голос… усе це сказало мені, що у тебе болить душа.
Лана відвернулась і заходилась підкреслено уважно споглядати зимову ніч у вікні. Крістіан терпляче чекав.