— У Чорній вежі? — запитав я.
— У Чорній вежі, — сказав Лазарєв. — Але, бачте, нам з вами не важко було б знайти воду тут. Ми. люди тутешні. А вона — приїжджі. Здорові бійці рештки сухарів і цукру віддали пораненим. Але цього було ще мало. Зібрані в одній з кімнат музею поранені метались, знемагаючи від спраги. Скільки ж було радості, коли знайшли воду!
Фашисти півкільцем обхопили фортецю і не допускали до неї нікого з населення.
Але ось на п’ятий день оборони по тильній, майже стрімкій стіні від Карвасар у фортецю все-таки пробрався один місцевий житель. Він запропонував Стецюку вказати точне розташування ворожих батарей, які б’ють по фортеці. Стецюк повірив, що перед ним радянський патріот. Він послав з ним єфрейтора Мишляєва і ще одного бійця з батальйону мотопіхоти, прізвища якого досі не можемо установити. Відомо тільки, що звали цього другого бійця Сашко. Було йому дев’ятнадцять років, і, незважаючи на молодий вік, він уже був нагороджений орденом Леніна.
Смеркало, коли вони вибирались із фортеці. По дорозі місцевий житель попросив у Сашка автомат і зняв ворожого вартового. Так він добув і собі зброю.
Утрьох вони пробирались задвірками до млина Орловського. Біля цього млина стояла гітлерівська батарея. Розвідники перебили її прислугу, а замки від гармат кинули в річку. Це було через тридцять сім хвилин після їх виходу з фортеці. Потім вони знешкодили вісім фашистських гармат, націлених на фортецю. Спершу переб’ють фашистів, потім вибивають замки — і далі!
В одній із сутичок провідника поранили в руку. Тоді вони всі троє пробралися лісом у сторожку, де жив цей місцевий житель, зробили йому перев’язку, взяли продуктів і рушили далі… Другого квітня всіх трьох знайшли біля роздоріжжя мертвими коло розбитого німецького кулемета.
— А ви узнали прізвище провідника, Валеріане Дмитровичу? — спитав Маремуха. — Він, здається, справді наш земляк?
— Не тільки земляк, але і мій вихованець… Це був Йосип Вікентійович Стародомський! — з гордістю сказав Лазарєв. — Ви його навряд чи пам’ятаєте. Він довгий час був відсутній.
— Кого не пам’ятаємо, Стародомського?! Юзика Куницю! — вигукнув я.
— Але ж Стародомський був моряк? — в свою чергу здивувався Петро. — Яким же чином потрапив він в оце далеке від моря місто, та ще в дні війни?
— Він був моряком, не заперечую, — сказав Лазарєв. — І, мабуть, більше аніж хтось інший в цьому місті, саме я можу підтвердити оцю його професію. Прошу вас заглянути на кілька хвилин у музей…
… Він дивиться з портрета, облямованого жалібною стрічкою, усміхнений, милий Юзик Стародомський, в нарядному морському кашкеті-капітанці. Обличчя його лишилось майже таким же сухорлявим, смуглявим, упертим, як і в отой липневий ранок, що промайнув, як зустрічна віха, понад двадцять років тому, коли стояли ми разом з Юзиком на капітанському містку при підході до Маріуполя.
Під прозорим склом зберігається кілька експонатів. Перше, на чому зупиняється мій погляд, коли ми підходимо до вітрини, де іржавий турецький ятаган. Під ятаганом видно зроблений ще чверть століття тому вицвілий напис: «Дар учня вищого початкового училища Йосипа Стародомського».
Виникає в пам’яті сонячний день, неділя.
Ми гуляємо по Старій фортеці. Шукаючи гніздо коноплянки, яка випурхнула з кущів глоду, Юзик довго шелестить віттям під вежею Донна і нарешті з’являється звідти сяючий, несучи в руці оцю турецьку зброю — слід часів кривавих і жорстоких.
З якою гордістю, сопучи носом, стежив він потім за тим, як наш головний радник у справах міської старовини Валеріан Дмитрович Лазарєв, мало не торкаючись скельцями пенсне до іржавих піхов зігнутого ятагана, вивчав його і нарешті визначив: «Це зброя другої половини сімнадцятого століття. Не виключена можливість, що його загубив хто-небудь з турецьких яничар, коли вони тікали з Поділля від російського війська!..»
Біля дитячого дару Стародомського лежав тепер довгастий товстий зошит у твердій палітурці. На білій наклейці я прочитав зроблений тушшю напис: «Вахтовий журнал пароплава «Слава Азова».