— Ви знаєте, що таке вахтовий журнал? — запитав Лазарєв, помітивши, що ми з деяким нерозумінням втупили очі в цей експонат. — Це важливий документ, який повинен вивезти на сушу кожен капітан в разі загибелі судна. Це жива історія корабля: його рейси, запис усіх подій на борту.
— Яким же чином журнал опинився тут? — запитав Петро.
— В останні хвилини бою Стародомський захопив журнал з собою і вибрався з ним на сушу, — сказав Лазарєв. — Ну, а потім він привіз журнал сюди.
— Дозвольте глянути, що записано в журналі? — поцікавився я.
— А чого ж, — згодився Лазарєв. — Ви близькі друзі покійного.
З цими словами директор заповідника відкрив вітрину і подав мені товстий зошит. Перші сторінки списані були незнайомими почерками.
Поспішність, з якою були зроблені записи в журналі в перші дні війни, давала можливість уявити обстановку на Південному морському театрі військових дій у другій половині 1941 року.
«15.02 — Сигнал: ворожі літаки. З норд-осту.
Тим же курсом.
15.08 — Праворуч, на курсовому куті 80°, зроблений наліт німецької авіації на сусідів. Налітає 10–15 фашистських торпедоносців і бомбардувальників.
15.17 — Поранений стармех Воскобойников. Сліпе поранення розривною, в хребет.
15.20 — міцність атаки ослабла. Бомблять з великих висот. Вогонь кулеметів і гармат продовжується. Наказав Костенку замінити важко пораненого Воскобойникова в машині. Воскобойникова внесли в салон, де йому подали першу допомогу…»
Я перегорнув кілька сторінок вахтового журналу і побачив запис, хоч і зроблений Юзиковим почерком, але дуже крупними, нерівними літерами:
«Світає. Я на краю коси. Невже Білосарайська? Як сюди потрапив — нічого не знаю. Рядом викинута на берег суднова шлюпка. Суцільний, нестихаючий шум у вухах. Очевидно, результат контузії. Руки обварені паром. Вибух казанів? Записую лише те, що твердо пам’ятаю.
Учора, 7 жовтня 1941 року, о 10-й годині ранку ще торгував базар, і я відрядив туди Гришу Гусенка, видавши йому всю готівку з каси. Сусідні судна приймали на борт поранених і машинне обладнання. Ми були на рейді, чекаючи своєї черги стати під вантаження. Приблизно о 13.00 до самого порту несподівано прорвались танкова колона ворога і автоматники.
Бачачи, що інші судна закінчують вантажитися, я всіма, що були в моєму розпорядженні, вогневими засобами, крейсуючи на малих обертах машини, щоб не сісти на мілину, прийняв бій з гітлерівським авангардом. Приймаючи на себе його вогонь, я хотів дати можливість відійти товаришам. Бачив, як багато суден відчалили і, шикуючись у кільватер, вийшли морським каналом на зовнішній рейд. Дістав вісім гарматних влучань з танкових гармат ворога. Два німецьких: танки підпалив на причалі. Бачив, як під вогнем моїх кулеметів падали фашистські автоматники. Уже став відходити — пряме влучання в машину вивело судно із строю. Продовжував вести бій з потопаючого судна.
Перестали стріляти лише тоді, як гармати пішли під воду і гарматна обслуга попливла. Далі стався вибух, і більше я нічого не пам’ятаю…»
— Контузія була щонайтяжча, — сказав Лазарєв. — Йосип Вікентійович Стародомський ледве чув, навіть коли добрався сюди. І обличчя було ошпарене. Мені розповідав про це його дядько, лісник. Від лісника я й одержав оцей вахтовий журнал. У самому кінці е ще один, вартий уваги запис…
На останніх сторінках вахтового журналу, відділених від службового тексту кількома чистими аркушами, ми прочитали рядки, написані наче старечою рукою, нерівними літерами:
«Я проклинав себе за те, що тяжка контузія не дала мені прорватися на схід, хоч як я намагався це зробити! Опинившись у Ясинуватій, я влаштувався на ешелоні з вугіллям і вирішив до одужання шукати притулку в родичів.
Усе далі й далі, до самої Москви, пересувався фронт. Падлюки — гітлерівські запроданці з жовто-блакитними пов’язками базікають, що наших перемагають. Неправда! Росії не перемогти! Не перемогти і України, поки вона з Росією! Повстане каміння з могил дідівських, якщо не лишиться живих радянських людей.
Фашист, чий би ти не був, — ти не переможеш! Захлинешся своєю власного кров’ю — не тепер, так згодом…»
— Ці рядки стосуються зими тисяча дев’ятсот сорок першого — сорок другого року, — сказав Лазарєв і подивився на портрет, з якого усміхався нам худорлявий нащадок дністровських чумаків з золотими шевронами капітана далекого плавання на рукавах.