— Ну, голубе, — сказав професор, закінчивши огляд, — будемо оперуватися. На мозок тиснуть дрібненькі осколки снаряда і уламочки кістки. Це вони і позбавили тебе мови. Я викликав кращого хірурга з Ленінграда. Сьогодні першим літаком він вилітає у Львів. Зараз і тебе заберу туди у свою клініку. Осколки виймемо — пісні заспіваєш! Згоден?
Ми не бачили Диминого обличчя. Але, очевидно, заслонений від нас кремезною постаттю професора, він кивнув йому «так», бо професор сказав з полегшенням:
— От і гаразд! Я знав, що ти молодчина.
Коли ми зайшли до Олени Лук’янівни в ординаторську, там по навощеному паркету походжав професор. Він уже зняв халат, і я побачив на сірому його костюмі дві планки з стрічечками бойових орденів.
Уриваючи почату до нас розмову, професор різко махнув рукою, і цей його жест мовби освітив у пам’яті мої перші зустрічі з ним.
— Прошу познайомитися, професоре, — сказала Олена Лук’янівна. — Оцей товариш — інженер з Ленінграда… — Вона показала рукою на мене.
— Та ми вже, по-моєму, знайомі, — сказав я усміхаючись. — Одного разу портфель професора приніс мені велике щастя…
— Ми знайомі? — здивовано перепитав професор. — Стривайте… Який ви портфель маєте на увазі?
— Одного разу, двадцять років тому, в оцьому ж самому місті фабзавучники обрали свого делегата в Харків. Він мав поїхати туди і врятувати від закриття тутешній фабзавуч, який намагався ліквідувати український націоналіст Зенон Печериця. Дле от біда: у делегата не було портфеля, куди скласти всі папери, Тоді звернулись з просьбою до завідуючого оргінструкторським відділом окружкому комсомолу Панченка, і він дав фабзавучникові, який їхав у столицю, свій портфель… Ви ж Панченко?
— Панченко, — сказав професор. — А ви… Чекайте… Ти — Василь Манджура!
І хоч колись один мій друг радив мені, щоб бути здоровим, в усіх випадках життя тікати далі від лікарів, я з величезною радістю кинувся на широкі груди професора, що трошки пахли ліками.
Давно вже «кукурузник» потріскотів у небі і зразу ж за Карвасарами повернув на Львів, везучи туди професора і його нового пацієнта, а я все ще не міг опам’ятатися від несподіваної зустрічі.
За той короткий час, що пробули ми разом в ординаторській, професор встиг розповісти мені своє життя. Наприкінці двадцятих років він залишив пост секретаря губному комсомолу одного з приволзьких міст країни і з путівкою ЦК ВЛКСМ поїхав учитися в Ленінград, у Військово-медичну академію. Йому ще пощастило бачити живого академіка Павлова. Від нього особисто після одної лекції він почув знаменні слова, записані потім великим фізіологом у своєму заповіті-листі до молоді: «Послідовність, послідовність і послідовність!»
… І ще пригадалася мені, коли ми пішли з Маремухою Заріччям, давня розмова з інженером Андрихевичем.
З далекої юності в оцей сонячний післявоєнний день, сповнений кількох зустрічей, випливло зле, роздратоване лице старого спеціаліста, зв’язаного уже тоді з промпартією, який думав перечекати революцію, перехитрувати Радянську владу. І знову, наче це було сьогодні, почув я його єхидне запитання: «Де ви візьмете освічених людей? Самі навчитесь? «Раз-два — взяли! Эх, зеленая, сама пойдет! Так? Дуже сумніваюсь!..»
Ми пішли з Петром на Стару садибу, де він прожив своє дитинство. Але й тут побачили тільки руїни. Купа червонуватого сміття височіла на місці будиночка, де жили_ до війни Петрусеві батьки. Густа лобода та чортополох стерегли руїни. Як видно, хатка ця була знесена артилерійським вогнем іще в перший рік війни, коли гітлерівська армія, захопивши Тернопіль, ішла через наше місто на Проскурів.
Не було знайомих нам високих воріт і біля будиночка Юзика Стародомського. Скільки разів отут десь, під неіснуючими тепер ворітьми, ми гукали на весь Крутий провулок: «Юзику! Юзю! Куниця!»
Нарешті він з’являвся, поважний і моторний, наш польський друг, наш отаман, ляскаючи в такт рухові довгим батогом, і ми вирушали з ним у черговий набіг на підзамчанські сади або йшли купатися до Райської брамки.
Не відгукнеться він більше ніколи, дорогий наш Юзик…
Там, де стояла їх хата, з глинища виглядав сірий, зовсім недавно збудований тут ворожий дот. Залізні вуса арматури стирчали з сірого бетону. Широка, як віконце м’ясного рундука, амбразура доту дивилась на схід. Видно, це було одно з укріплень, створених ворогом на Волинсько-Подільському плато.