Не знайшли ми золота, та зате знайшли велике щастя — маємо таку країну, таку Батьківщину, що нам заздрять усі чесні трудівники світу!
— Так, час і середовище змінюють людей. Золоті твої слова, Петре! — проказав я після невеликого роздуму. — І я щиро радію з того, що не тільки ми, виховані комсомолом і партією, але навіть і люди, подібні до Анжеліки, які в двадцятих роках ще вагались у виборі шляху, пройшли за цей час чудову школу.
— А чоловік Анжеліки живий? — спитав Петро.
— Убитий під Гатчиною, коли блокаду Ленінграда рвали. Він як пішов у народне ополчення восени, так із фронту і не повертався. Загинув майором… Можливо — але це поки що по секрету — одружимося ми з нею, Петрусю… До речі, ти іноді можеш послухати її фортепіанні концерти по радіо з Ленінграда. Якщо сподобається — напиши їй. Напиши їй так: «Я той самий ваш сусід Петрусь, з яким Василь познайомив вас на березі Азовського моря». Яка вона рада буде твоєму листу! Вона часто згадує ту зустріч. Це ж наша юність, Петре, славна, дорога, світла юність!..
— Як ми повинні бути вдячні за цю юність нашій партії і комсомолу! — сказав Маремуха, дивлячись на наше маленьке, але таке чудове, усе в рясних садах і бульварах старовинне місто, що розкинулося на скелях.
… Західний, вітер приніс з дністровських урочищ велику чорно-сіру важку хмару. Поволі повзла вона до зеніту, начебто дим далекої пожежі, і гребінь її, зачервонілий у променях сонця, що заходило, був багровим і тривожним.
— Як вона з’явилась на небі? — здивувався я. — Адже так сонячно було зранку? Просто дивовижно! А знаєш, що мені нагадує ця хмара? Дим від пожежі Бадаєвських склепів у Ленінграді. То був перший масовий і, мабуть, найбільш відчутний для обложеного міста повітряний наліт. І шугав з тих склепів такий густий-густющий дим, і так поволі сунув він угору, займаючи добру половину неба, що ми гадали спершу — хмара… А може, підемо додому, Петре? Буде гроза.
— Не поспішай, — сказав Петро, усміхаючись і поглядаючи на захід. — Чого ж боятися — Дощу? Не такі грози переживали. Не страшно тепер. Адже ми — дорослі…
Травень 1936, Ленінград
Серпень 1967, Москва
ГЕРОЇ ПРИХОДЯТЬ З ЖИТТЯ
Незвичайна і щаслива доля випала трилогії «Стара фортеця» — головній книзі Володимира Бєляєва. З першою її частиною читач ознайомився ще 1937 року. А над другою і третьою частинами трилогії письменник працював майже шістнадцять років. Повністю вона побачила світ у 1951 році і тоді ж була відзначена Державною премією СРСР. З того часу книжку неодноразово видавали й перевидавали у нашій країні і за рубежем.
Пристрасно і правдиво розповідає вона нашим сучасника про «перші сходи революції» — про долю звичайних юнаків та дівчат, які жили в незвичайні часи революційних перетворень Нинішній молодий читач, якому адресована «Стара фортеця», не тільки черпає з неї історичні відомості про перші перемоги Радянської влади, а й учиться на прикладі героїв твору жити й боротися, самовіддано служити рідному народові. Пересягнувши рубежі нашої Батьківщини, книжка продовжує благородну боротьбу за мир і справедливість на землі.
Не випадково в роки вторгнення американських агресорів у В'єтнам у Ханої «Стару фортецю» видали в'єтнамською мовою. Книжку Бєляєва вручали молодим воїнам разом з бойовою гвинтівкою. Одну з них, пробиту осколком ворожого снаряда і обпалену полум'ям вибуху, я знайшов на згарищі зруйнованого в'єтнамського міста, щойно визволеного від загарбників Як стійкий солдат книжка боролася в бойових лавах в'єтнамських патріотів, допомагаючи їм у визвольній війні.
Розповідь про зранену книжку, знайдену на полі бою, схвилювала Бєляєва.
«Немає для письменника вищої честі, — сказав він, — ніж бачити, як його книжка бореться й перемагає, допомагаючи народові у доброму ділі. Це щастя для митця. В трилогії я відродив те, що бачив і пережив замолоду, що неможливо забути. Всім життям і творчістю своєю прагну бути корисним народові, рідній партії, в лавах якої перебуваю ось уже півстоліття».
Півстоліття в партії — строк немалий. Є що згадати. І Володимир Павлович згадує. Згадує насамперед людей, спілкування і дружба з якими певною мірою визначили його життєву і творчу долю. А ще — дороге серцю старовинне українське місто Кам'янець-Подільський, жителі якого обрали письменника своїм почесним громадянином, овіяні легендами пощерблені стіни старої фортеці над урвищем, де хлопчаки й тепер шукають підземні ходи, пробують видертися на замшілі шпилясті дахи сторожових веж з вузькими амбразурами, затівають галасливі дитячі ігри. Ні, не в козаків-розбійників, як було колись. Нині у них інші ігри — в юних героїв революції, звичайно, і в тих, яких письменник-земляк оспівав у своїй книжці. У мріях не один з них, певне, уявляє себе відважним більшовиком-шахтарем Тимофієм Сергушиним, якого петлюрівці розстріляли тут, біля цих неприступних стін.