Серце калаталося, гвинтівка в руках колихалася, я чекав чогось незвичайного…
Зовсім, близько, на горищі сарая, гримнув постріл. За ним другий. І зразу ж далеко, вже за брандмауером, хтось простогнав. Потім знову все затихло.
Минуло якихось п’ять хвилин. У вузькому проході, що вів з внутрішнього подвір’я до мого поста, почулися швздкі кроки. Під ногами того, хто йшов, похрустували крижинки. Я відскочив у куток і приготувався стріляти… Як тільки тінь людини показалася із-за стіни, я зривистим голосом крикнув:
— Стій!
— Живий, Манджура? — з тривогою в голосі спитав Полевой. — У тебе все гаразд?
— Гаразд! — хрипко відповів я і зразу ж зміркував, що припустився помилки, не спитавши у Полевого пароль.
Полевой впритул підійшов до мене. Він важко дихав і був без шапки.
— Ніхто не пробігав тут?
— Ніхто. За сараєм стогнав хтось, і стріляли на горищі…
— Це я й сам знаю. А ось тут, — Полевой показав наганом у бік городів, — нічого не >помічав?
— Нічого.
— Дуже дивно! Як же він пробрався?
— А хто там стріляв? — спитав я.
— Дивися, Манджура, дуже уважно стеж за всім. Зараз особливо. На випадок чого — стріляй без розмов. Зрозумів?
Вже недалеко до світанку. Я до тебе скоро знову навідаюсь. — І Полевой швидко пішов назад, у внутрішнє подвір’я.
Через дві години, коли вже зовсім розвиднілось, я дізнався від хлопців, які зібралися в теплому караульному приміщенні, про те, що трапилося цієї тривожної ночі.
З відрогів Карпатських гір віяв холодний вітер. І в той час, як вартові зовнішніх постів клякли від холоду, Сашко почував себе набагато краще. У затишку од вітру, між стінами дворових сараїв і головного будинку, він поважно прогулювався в блискучих калошах по внутрішньому подвір’ю. Електричні лампочки, що висіли на будинку штабу, освітлювали сухий і гладко вибрукований квадрат подвір’я.
Але незабаром у Бобиря заболіли ноги. Він зійшов на дерев’яний ганочок сарая і присів там у затінку, схований від світла балкончиком. Бобир клявся і божився Полевому і нам, що сидів він недовго, якихось п’ять хвилин, але, звичайно, йому ніхто не повірив. Мабуть, Сашко здрімнув трохи на ганку.
Сходячи назад, на кам’яні плити подвір’я, Сашко почув позад себе ледве чутний шурхіт. Він обернувся… І застиг.
На горі перелазив через поручні горищного балкончика, бажаючи, видно, зсковзнути по стовпі в двір, невідомий чоловік. Як він потрапив сюди, на дах, лишалося таємницею.
Треба було, не чекаючи, з ходу стріляти в цього непроханого гостя. Треба було повалити його кулею там-таки, на балкончику. Але Сашко сплохував і тремтячим голосом крикнув:
— Чого вам треба? Стій!.. Стій!..
Невідомий зразу ж пірнув у вузенькі дверцята, що вели у глиб горища. Його ще можна було дістати кулею. Тут Сашко згадав про гвинтівку. Він націлився і хотів вистрілити, але спусковий гачок подався до відказу, а пострілу не було: ставши на пост, Бобир забув зняти запобіжник із затвора гвинтівки… Почувши крик Бобиря, загрюкав прикладом у двері караулки Маремуха, який охороняв погріб з боєприпасами, засвистів на Кишинівській Коломієць.
— Отам… отам… отам стояв бандит! — захлинаючись, безупинно бубонів Сашко комунарам і Полевому, що вискочили у двір.
Комсомольці миттю підставили. драбину, і першим видрався на дах Полевой. Поспішаючи перехопити бандита і побоюючись засідки, Полевой промчав по даху до крайнього дахового вікна і стрибнув через нього всередину.
Опинившися під кроквами даху, Полевой помітив, що десь далеко, в густій темряві, видно ледь помітне світло. Там був пролом. В нього протискувалася людина… Полевой двічі вистрілив. Невідомий застогнав, але вирвався назовні і загуркотів по сусідньому даху жилого будинку.
Полевой наказав двом комунарам, що наспіли, наздоганяти невідомого по дахах, а сам, сплигнувши назад у двір, перевірив мій пост і послав ще трьох комсомольців оглянути всі двори навколо штабу і оточити Тринітарський провулок, що виходив на Кишинівську. Але бандитові вдалося вислизнути, перше ніж наш патруль добіг до Тринітарського провулка. Вискочивши з пролому на дах сусіднього з ЧОПом будинку, в якому жили студенти хімічного технікуму, невідомий, не роздумуючи, сплигнув згори на велику купу гною в саду гуртожитку і через дірку в паркані побіг у провулок. Тут сліди його зникли.
Мабуть, перебігши Тринітарський провулок, він махнув через двори до Базарного майдану. Шлях цей був важкий, особливо для пораненого: йому довелося б перелазити кілька разів через паркани, продиратися крізь колючий дріт, що поділяв двори, і, нарешті, вибігти на освітлений Базарний майдан. А там, коло головної бакалійної крамниці Церобкоопу, сидів з дробовиком у руках, закутаний в овчинний кожух сторож. Може, він спав, цей сторож? Навряд! Сторона присягався і божився, що не спав. За якихось десять хвилин до того, що трапилося, дружина сторожа принесла йому на вечерю гарячу гречану кашу з гуляшем. Ця не доїдена сторожем каша в глиняному горщику була ще гаряча, коли його почали розпитувати «комунари, що надбігли. Важко було припустити, що поранений так спритно зумів перебігти Базарний майдан, що сторож — старий, бувалий солдат — його не помітив.