— У чому річ, Стариганю?
— А мені здається, все ти знаєш, інакше не прийшла б.
— Я з ним бачитися не збираюся, Стариганю.
Він передав листа.
— Ти тільки прочитай, що він тобі написав, Маку.
Ніч на пустці
Північ.
Велика Пустка.
Хатка-фургончик.
І Дженні Цзинь, гола-голісінька на дивані.
Фургончик був довгастий, алюмінієвий, 22 фути завдовжки, а в ньому — розкладне ліжко, пузата грубка, запах нестерпного смутку, рипуча підлога й Ґант Бродрік. Ґант також був голий. Заплющивши очі, він силкувався згадати найтемніші з темних часів, які випадали на його долю, — щоб не кінчити.
Здійнявся вітровій, лютував десь над болотами, виспівував у димарі грубки — судячи з примарного гулкого голосу, погрожував: під цю зловісну пісню Ґант із похмурою рішучістю штовхався у Дженні.
Дженні Цзинь стояла на колінах і руках, задерши стрункий задок й затиснувши в зубах латунну люльку для трави. Вона через плече знудьговано озирнулася на Ґанта. У того, здавалося, серце ось-ось лусне. Він почервонів, спітнів, обличчя пішло плямами.
— Якщо треба ще п’ять хвилин, — сказала вона, — то гукни.
Кпини її голоском звучали так солодко, що це виявилося понад його силу, й він кінчив. Ґант повалився на спину й засоромився. Серце скаженіло в нього в грудях, як пітбуль.
Дженні Цзинь зиркнула на годинник на стінці.
— Навіть у три вклався, — сказала вона. — Ростеш.
Вона обернулася й сіла, притулившись до спинки дивана-ліжка, підібгала ноги. Знову підкурила свою люльку, глибоко вдихнула, видихнула зеленкуватий дим. Ґант зважився підвести на неї погляд. Вона по-кошачому посміхнулася.
— То от як це відчувається? — спитала вона.
— Що?
— Кохання.
— А ти цинічна як на свій вік, мала.
Вона поставила крихітні ступні на його хрипучі груди. Він накрив їх долонею повністю. Вона поворушила пальцями — десятьма зухвалими пучками. Зітхнула.
— То що робитимем, Ґанті, хлопчику мій? — спитала вона. — Тільки не неси тої пурги про те, шоб осісти на природі, капусту вирощувати.
— А чого б і не осісти, Дженні? Десь же треба старі кості притулить.
Вона різко затягнулася, потримала дим у роті, а тоді нагнулася, і накрила його вуста своїми, і з сичанням видихнула.
Очі у нього ошкліли.
Закашлявся.
— Мені не завжди заходить, — сказав він, тяжко дихаючи, і скривився.
Вона знову потягнулася і взяла його підборіддя у залізну хватку крихітної долоньки.
Зустрілася з ним очима.
— І нахєра це тобі, Ґанте, скажи, зроби ласку?
— Це я мушу ставить запитання, Дженні.
— Щось ти роздрочився, Ґ.
— А то ти ні, Дженні?
— Чого ж, я просто кажу. Треба ж якось згаяти довгу і самотню ніч, січеш?
— А в тебе хист до розмов, дівчатко.
Вона була малесенька. Підняла ступні з його грудей, перекинула через край ліжка-дивана. Підійшла до дверей, підняла защіпку, штовхнула двері проти вітровію. Визирнула в ніч. На небі над болотом кружляли зорі, дешевими брязкальцями підсвітлюючи краєвид.
Не озираючись на нього:
— Задумав лихе проти Альбіноса, Ґанте?
— А я б тобі таке сказав?
— Він своїх засранців повсюди розішле, Ґанте. Хтось уже й на цвинтарі лежить. Стрьомно в тебе тут, коли місяць розіллє світло, січеш?
Ґант, із широкою посмішкою:
— Коли він приходить у Допіль вечорами, Дженні? Зазвичай?
Вона плюнула тією ж усмішечкою через плече.
— Я тобі хто, наводниця? — спитала вона.
— Ти з ним трахаєшся, Дженні?
— А ти ревнуєш, Ґ.?
— Він узагалі як, об’їжджає хвойд на території Стиляг?
— Так уже вийшло, Цибатий узагалі ніяких хвойд не об’їжджає.
— Та невже?
— У нього, у містера Г., у шлюбі всього вистачає. Те косооке бабище в Бовісті дає йому стільки, що йому й того забагато.
А вона хитра — знала, куди бити, знала, де вкусити.
— Он воно що. То вони щасливі? Ну, Гартнетти?
Вона хитнула головою, вишкірила зубки, й він зрозумів правду.
— Щасливі? Та хто у сраному Боугані щасливий? На пошуки щасливців у наших краях купу часу можна вбити.
Вона зібрала одяг і почала вдягатися при тьмяному, жирному світлі свічки. Вітер лизав фургончик, вогники витанцьовували і знову стихали.
Як на Ґанта, то це не дівчина, а закрита книга. Вона йому нічого не сказала ні про Стиляг, ні про допільські кампанії, ані про пересування Логана Гартнетта. Попри це, вона вилася навколо, заходила до нього, погоджувалася з ним спати. Подейкували, що у неї на стволі були уже зарубки, і Ґант готовий був у це повірити.