Люта й непередбачувана сучка-німчурка на ім'я Ангеліна волокла кудись на повідку лейтенанта Стиляг Мудака Берка.
Мудак і Енгі зайшли у «Кий і крейду» й вийшли.
Мудак і Енгі зайшли у «Край безу» й вийшли.
Мудак і Енгі зайшли у «147» і вийшли.
Куди це з’їбав Вовчик — от що хотіли знати Мудак і Енгі.
У таку пору на допільських вулицях залишалися здебільшого бульбожери — перепихнутися, пахнути на ніч люлькою, перш ніж потягнути Плаєм свої ниці душі через румовище Пустки.
Едмунд «Хапко» Леніган перейшов міст, ведучи за собою медвяну шістнадцятирічну білявку — свіженьке м’ясо, щойно на Висотках завербував, доросла, нічого не боїться, така за себе постоїть.
Зі шкірбарів, де день тільки починався, низько пульсувала музика — гриміли пружні баси, а дівчатка з першої зміни походжали, вертілися й ковзали, зблискуючи мертвими очима.
Рибні вози (Гартнеттові) відвантажували косооким для забігайлівок плавники, хребти й кісточки на юшку: яких дивоглядів тільки не плаває у нашій річці Боуган.
Лиця напідпитку зливалися.
Забігайлівки косооких, наливайки, дурман-салони.
Аж ось нарешті й Вовчик Станнерс виходить із каварні «Го Пі Цзинь Оу-Кей» — мужик-мужик, метр шістдесят у кепці, вельветовий ментик, десантні боти на шнурках.
І вертить своєю довбешкою рудою, щось виглядає на допільських вулицях.
Він набрів на Мудака Берка й Ангеліну перед «Краєм безу».
Щось наш Вовчик сердитий, подумав Мудак, і то була правда.
— А ми тебе шукали, Вовче.
— А я Дженні шукав, нє? Ти Дженні срану не бачив, га?
— Ні, Вовче.
— Я кажу: ти Дженні ніде не бачив, Мудаче?
На мармизі Вовчика шалено вертілися очі.
— Я ж сказав, що не бачив, Вовче.
— То куди ж вона, значицця, з’їбала?
Погань у боуганському повітрі мала багато відтінків, і ревнощі серед них — далеко не останній.
— Не знаю, Вовче. Не бачив…
Вовчик розвернувся й, не спиняючись, задер ногу і копнув двері дурман-салону, закряхтів від зусилля, здається, трохи заспокоївся й пішов патрулювати Допіль і полагоджувати нічні справи.
— Що від Альбіноса чути?
— А те чути — Кантіллон.
— Сьогодні треба?
— Так кажуть.
— То давай зробим. А ти того продавця риби не бачив, Мудаче?
І справді, бідолашний Деккі Кантіллон обрав не той вечір, аби прогулятися Дополем. Ніби не досить того, що він скаче у гречку з бабою власного кузенка — невезучого Джера Ріда, вправного м’ясника, — так він ще й на димопільське м’ясце руки розпустив.
— По бабах пішов, так? — спитав Вовчик.
— У свіжині-за-гроші буде, де б то ще, — підтвердив Мудак.
Ангеліна сіпнула повідок, хлопці рушили за нею, і справді, незабаром із допільської імли виринув Кантіллон.
Кантіллон був худий, як хорт, із лускою на руках, як у скумбрії, десь за сорок, із різкими рисами, картяр, пальця в рот не клади, виразний французький ніс ніби для того й виліплений, аби свіжину винюхувати, густе волосся зализане назад повною жменею лаку з ароматизаторами, верхні п’ять ґудзиків бузкової блузи розстібнуті проти ночі, хоча в Боугані стояв глибокий кінець жовтня, нависала недобра західна зима.
Деккі брів вузькими вулицями, куди шнобель веде.
Ангеліна і хлопці рушили за Деккі.
Він прочісував поглядом усе віком від 14 до 68. До всіх прицінювався, від кісточок до пупа. Погляд мисливця. На таку би заскочив, подумав він. З такої хоч воду пий, подумав він. О так, такий як вийде на пошуки свіжини, то вже не розслабиться, очі, як на ниточках, — зирк направо, зирк наліво, зирк прямо — але… ой.
А назад і не подивився?
Ні.
— Мочити рибника, так Альбінос казав, — пояснив Мудак.
— Геть мочити?
— Ну, він же з чужою бабою муте?
— Цибатий таке не любе.
— Оце точно, Вовче.
Вони пробиралися крізь димопільські натовпи, як тіні, тримаючись на певній відстані від своєї здобичі.
Вони вміли дочекатися слушної нагоди.
Рибник прослизнув у наливайку.
Перекинув кілька чарок, які й коня звалили б, спробував полапати силіконові цицьки барменки-українерки.
Весь цей час із вулиці за ним спостерігали.
Вовчик затарився кошиком смаженої курятини, запропонував Мудаку ніжку, Мудак узяв, облизав дочиста, кістку викинув, жирні пальці дав облизати Ангеліні, і та їх добряче вичистила.
— Я, буває, псіхую через тебе і сучку цю, — сказав Вовчик.
Мудак знизав плечима, Ангеліна пустила слину.
Кантіллон обходив кишла одне за одним, але нічого ніде не купив — шукав кращу ціну, а хлопці з собакою йшли за ним. Нарешті він рушив до дюн.