Старигань підбадьорливо посміхнувся, і там, під ліхтарями вулиці Дев, Дом, захмелілий від міських інтриг, знову почав пританцьовувати. Стегнами повихляв. Покрутився. Похапав ротом повітря, як рибка. А тоді підморгнув і прошепотів:
— А кажуть, що коли бабу ту грають, у неї очі косити перестають. Це правда, містере Менніоне?
— Так кажуть, Доме.
Дом забулькав, підвів очі на зорі й закружляв із ними. Йому було п’яно й весело.
— Біда нам із тим коханням! — заволав він.
— Що є, то є, Доме.
Газетяр озирнувся своїми баньками через плече, ніби за ним хтось міг спостерігати, а тоді схилився до Стариганя.
— А ше, ясно, шо в нас, і крім Ґанта, є проблеми.
— Тільки не заводь про К’юзаків, Домініку, будь ласка.
Дом трагічно схопився за груди. Прикинувся, наче ось-ось безживно впаде на бруківку.
— Ангіна моя! — захрипів він.
Старигань зміряв його розважливим поглядом.
— Якщо Затишшя урветься, ми всі можемо зробити па-па трамваю на Бовісту, Доме. І всім забудовам, чуєш?
— Як церковний дзвін, містере Менніоне. Чого Боугану не вистачало, так це кривавої зими, ага.
Старигань зліз із парканчика, й вони рушили до Допільського мосту: у Боугані стояла така година, коли джентльменам хочеться розваг.
— І до кого звернемся? — спитав газетяр. — Хто зараз насправді рулить Боуганом?
— У тім і питання, Доме, — сказав Старигань. — Питання з великої букви П, січеш?
Йолопи з поліси перегородили вхід до димопільського завулка.
Роззяви з дюн витягали шиї, аби роздивитися, що ж там за ними.
— Ану назад, засранці! — волала полісія. — Нам носилки тре сюда протягти, ага!
Якийсь розумака з натовпу не розгубився!
— Носилки йому поможуть, як мертвому припарки!
Натовпом прокотилося низьке хихотіння, навіть полісія доброзичливо долучилася. Боуган зроду-віку (й донині) був сам для себе нескінченним джерелом веселощів.
У завулку поліспектор опустився на коліна біля скривавлених решток і уважно придивився до слідів черевиків на посинілій плоті.
— Стиляги, — прошепотів він.
І показав салазі — малому роззяві щойно з Пустки, що стояв на колінах біля нього.
— Оце бачиш? — спитав спектор.
Він показав на специфічний слід черевика з набійками в калюжі крові.
— Це нам каже, що тут погуляли с-сини, — сказав він молодому. — А що це ще каже?
Роззява був із кмітливих. Він встав, повернувся до натовпу, що зібрався біля пащі завулка, й гучно звернувся до них.
— Знову самогубство, хлопці.
— Молодець, — прошепотів спектор.
Від річки на них накинувся вітер, різонув холодом, як ножем, сягнув кісток.
Ось і насувається на нас західна зима.
Манюня Гартнетт увімкнула кіно Маріо Ланци 1952 року — Пеґ тоді було вісімнадцять; вона завжди вираховувала, скільки років було її матері, коли зняли той чи інший фільм. Фільм називався «Тому що ти моя» — Ланца там ще «Гранаду» співав, легені у хлопця, як міхи. Вона хильнула «Джона Джеймсона» з чарки й закрила банку таблеток, розслабила старі кості й наготувалася насолоджуватися потоком транків і тремом голосу юного тенора.
Манюня в центрі.
Перед Манюнею сяють ліхтарі.
Пролунав знайомий стук у двері — такий стук завжди звучав пізно. Вона відповіла різким посвистом.
Зайшла Дженні Цзинь, сіла коло ліжка, налила собі віскі. Закинула свої мініатюрні фатальні ніжки на ліжко. Манюня чуло поклала на них долоню.
— Які там надворі поведенції, Дженні-зіронько?
— Та які там, Манюню, поведенції. Шо свині, шо собаки.
Манюня примружилася, розгледівши сліди зубів у Дженні на шиї.
— Це той твій Вовчик малий на тебе пащу роззявля, зіронько?
Дженні витягла косячок із кишені на цицьці своєї білої вінілової куртки. Спалила засранця нафіг.
— Це хай я собі тим голову мащу, — сказала вона. — Ану давай сюди, почуєш свіжину — захитаєшся.
Старшій пані вона розкаже рівно стільки, скільки треба, й ні слова зайвого.
На Бовісті Маку з Логаном спочили на ложі свого довгого шлюбу й тепер похмуро горнулися одне до одного під наступом зими. Він вперто принюхувався до неї, вишукуючи зрадливий запах — тавро іншого, але обману не виявив.
— Ти, бля, не смій мене кинути, — сказав він.
Мудак Берк і Вовчик Станнерс простували Великою Пусткою під величним шатром пітьми. Дійшли до потрібного повороту на Високому Плаї, і звернули, й вийшли на стежку хребтом, що оминала гранітний пагорб, і незабаром перед ними замаячив Восьмимильний міст — ніч справді була безмісячна, як старий і обіцяв, тож вони підійшли до води і спустилися берегом, а тоді майнули під арку моста.