Її на мить охопила слабкість, і вона пазурами вп’ялася в оксамитові завіси. Різко вдихнула. Розплющила очі, примружилася, щоб роздивитися «Альядос», і навела фокус саме тоді, коли треба.
Звідти рішучим кроком вийшли Вовчик Станнерс і Мудак Берк. Манюня ока не спускала з малих-зухвалих. Це молодь визначала обличчя міста. Вона придивилася до невисокого, кремезного рудого — вона ще матінку його знала — й посміхнулася, так він смішно чимчикував, стиснувши кулачки. Такому дорогу не переходь. Та ще й той глист завжди при нім, Берків малий, — посмішка, як зблиск леза, аж серце стискається. Манюня подумала:
«Доки ця парочка на ногах, за Стиляг можна не перейматися».
Вона провела поглядом хлопців, що рушили в глиб Манівців на північ. Вона знала, що прямують вони до 98 сходинок. Ось-ось мали офіційно оголосити про початок кровної помсти.
У Боугані так заведено — аби чинити кровну помсту, про це треба заявити на письмі, і заяву ще мусять прийняти — той, кому кинули виклик, мав узяти «цидулу». За тим стояв свій етикет, ми ж не дикуни якісь. Оголошення помсти від Стиляг лежало в мужикуватих руках Манюні.
Вона відчула, як повертається до неї сила. Випросталася на весь зріст. Опустивши погляд на вулиці внизу, побачила, що Боуган заліз у зиму, як старий пес у солому.
Боуган, як у нас кажуть, зима вклала на лопатки.
Дайте нам понурий грудневий вівторок, щоб вітровій лупив по голові, щоб косі струмені дощу налітали з цього паршивого, сраного океану, і щоб яйця ледь не відмерзали, і щоб на калюжах лежав брудний лід — і ми будемо не те, щоб щасливі, але самовдоволені у своєму розпачі.
Мовби можна сказати…
Ну от!
Ну от, тепер, значить, бачите, що ми мусимо терпіти?
98 сходинок
Мудак Берк і Вовчик Станнерс дерлися по кручі, а вітровій лупив їм в обличчя. Вовчик застібнув блискавку на своєму вельветовому ментику аж під горло, так що виднілася тільки люта голова — очі вертілися направо-наліво, вишукуючи, чи не зачаївся десь провокатор. Мудак був у смугастій ситцевій сорочці — він із тих юнаків, які не відчувають холоду, коли назріває бійка; у ньому жеврів якийсь дивний вогник. Вони зрізали шлях Манівцями і попрямували до 98 сходинок. У свисті вітровію взимку було щось недобре, а завулки Манівців стояли понурі, як дім, де лежить мрець.
Ви от тільки понюхайте вогке холодне повітря — Боуган препаршиве місто для тих, у кого хворі легені.
І, звісно, ми знаємо: того вечора Манівці аж до кісток проймав дивний нервовий трепет. Стояв там такий млосний сопух, коли ґнотик кровної помсти догорав.
Мудак і Вовчик дісталися до 98 сходинок. Старигань Менніон домовився, щоб цих двох безперешкодно пропустили до Висоток, але тільки на один вечір, з цією єдиною метою.
98 — це крутий, оточений високими стінами підйом. Із кожним кроком Манівці поволі змінялися Північними Висотками.
Голоси з широких занедбаних бульварів на півночі шкрябали вогке небо, а співці завели предковічну військову пісню. Вогні їхніх смолоскипів лизали повітря і плювалися іскрами.
Коли Мудак і Вовчик добулися до верху 98-ми, голоси трохи стишилися, а тоді змінилися мелодією довгих милозвучних посвистів.
Стало ясно, що Споглядачі Висоток стежать за їхнім підйомом.
Мудак Берк безмовно молився Тятку Сусу, щоб Менніонове слово щось та значило і їх таки пропустили, а якщо ні й він більше ніколи не побачить і не обійме свою солодку Ангеліну — ніколи більше не пірне в озера її очей, — то най вона знайде собі десь добрий дім, а за якийсь час його забуде.
Вовчик Станнерс ні в яких богів не вірив, а вірив тільки у своє люте манівцівське серце, тож безстрашно й завзято поглянув на бульвари Висоток, коли вони ступили на останню з 98 сходинок.
Бульвари на Висотках були широкі, безлисті, ламані, прокладені за планом, від якого трохи відгонило чимось радянським. На фасадах панельок цемент потріскався від десятиліть заморозків і відлиг, від лютих вітровіїв з Великої Пустки. Лихі пси патрулювали канави, а довгі посвисти все лунали й лунали, з вечірніх тіней їх тяли гострі голоси.
— Виблядок сраний з Манівців!
Вовчик посміхнувся.
— Що, більше нічого не вмієте?
По обидва боки широкого бульвару, яким вони ішли, нависали панельки. Коли дивитися прямо, по краях щось мерехтіло — якийсь рух — і, так, їх зусібіч обступила тижба, ница, лиха, висвистана північна юнь, що відступала з кожним кроком парочки зі Стиляг.
Юрма сичала ззаду, чвиркала й харкала, але таки трималася на віддалі.