Задумливо потер підборіддя. Підійшов ближче.
— То молокосос снує власні плани — чи розпорядження Стиляг виконує?
Він сумовито опустив плечі.
— Бо, молокососе, з пісні слів не викинеш, ага? У нас тут останнім часом К’юзаків, яких ти шрамами розписав, як собак нерізаних, січеш?
Вовчик сумовито погодився.
— Часи зараз цікаві, К’юзе, — сказав він. — Всім тіки дісталося по заслугах.
Сичання, крики, гарчання — і Вилупок К’юзак заткнув їх, піднявши руку.
— Молокососе… не будем навіть про тих, кого підрізали, ага? Не мина такого року, щоб із річки Боуган не витягли поплавка, а в поплавків тут братулі й кузинки є, січеш?
Вовчик на мить схилив голову, обвів шинок суворим поглядом.
— Вибачаюся, що справив вам клопіт, — сказав він.
Кодло струсило заціпеніння і з сичанням метнулося вперед, але Вилупок К’юзак знову підніс свою плямисту руку з порепаною шкірою і закричав.
— Ша! Ану ша мені!
Кодло, всупереч власній волі та гамованій енергії, розслабилося, а Вилупок К’юзак мовби аж захопився гостем.
— А в молокососа яйця є, — сказав він. — У тобі точно північного сочку не тече?
Вовчик скривився.
— У мені тільки й того жовтого, шо вранці висцяю, — сказав.
Вилупок зціпив губи й перевів банькатий погляд на Мудака.
— А в цього глиста в роду пайкі наслідили, га? Он балухи які зелені.
Мудак сплюнув, напружив м’язи, рішуче зиркнув на К’юзака.
— У нас діло є, — сказав він. — Так шо хвате тут брехать, як сучка, К’юзі.
Вилупок обернувся до натовпу, що засичав, і всміхнувся, притупнувши ногами.
— Ну, Цибатий ніжних фіялочок у лейтенантах не тримає, — сказав він. — Команчів послав, бойових таких. Але сам не йде, нє? Нє, пане. Цибатий від дому не відходе, ага? За своїм двором треба дивитися. Шо, правий я чи не правий, рудий?
— У містера Гартнетта були інші справи, — сказав Вовчик.
— Шо, правда? — уточнив К’юзак. — І чим же це він такий зайнятий? Жоні своїй очі рівняє, чи шо? Чи інтрижки плете з мамкою свойою? Він же в нас, тіпа, мамчин синок? А ващє, Гартнетти останнім часом взялися за Нове місто, нє? Травки і курвів Стилягам уже не досить. Ні, пане. Їм тепер трамваї й маєтки подавай, ага?
Вовчик змахнув веснянкуватою рукою, показуючи, що балаканину скінчено.
— Нам треба вам дещо викласти, — сказав.
Він сягнув у внутрішню кишеню куртки й вийняв конверт зі срібного пергаменту. На ньому було витиснуто знак Гартнеттових Стиляг — голову дикої кози. А всередині було оголошення про кровну помсту.
Вовчик Станнерс подав конверт Вилупку К’юзаку.
Химерна мить, коли дійство стає на паузу.
Через цю паузу Вовчик собі припустив, що в К’юзакових лавах єдності нема. Але потім Вилупок потягнувся по конверт, запхав його за пояс, з кишені на гузні вийняв брудний клапоть паперу, складений навпіл, і передав Вовчику.
Вовчик розгорнув його і побачив вульгарний малюнок із тих, що малі квецяють: схематично намальований кольоровими олівцями худий чоловік із членом і яйцями на лобі.
— Цидула, — сказав Вилупок. — Цікаво, бос твій впізнає себе на портреті?
Вовчик кивнув майже ґречно й одночасно з Мудаком повернувся йти.
— Я передам, що помсту прийнято, — сказав він.
— Так і скажи, молокососе, — сказав Вилупок. — То ще побачимся, січеш?
— Вибереш коли, К’юзе. Нам, тіпа, пофіг.
Вони знову пройшли покоцаними бульварами Висоток. Тепер на них палахкотів жар. Повітря аж бриніло. У місті Боуган буде кровна помста, якої зроду-бля-віку не бачили, січете?
Чорний крабовий суп
Каварня «Го Пі Цзинь Оу-Кей», щойно перевалило за північ. Безсловесний, набурмосений дядечко Цзинь несе з кухні через цілу залу три тарілки чорного крабового супу, від яких валить пара.
Украй церемонно ставить їх перед:
— Містером Логаном Гартнеттом, він же Альбінос, він же Цибатий. Він сидів, дихав теперішньою миттю, зубочисткою виколупував крихти кеш'ю зі щілин між жовтими зубами. Він вбрався, що гаси світло: у сірий вініловий костюм прямого крою — примарне світло «Го Пі» відбивалося від блискучої поверхні, а через спинку стільця перекинув сірий вініловий макінтош у тон. Жевжик розцяцькований.
— Міс Дженні Цзинь, леді-бос «Го Пі», відколи її мамця, схильна до чорної меланхолії, метнула свої шалені кісточки у річку Боуган (якщо бігти стрімголов, це геть недалеко від кафе) — дехто казав, через те, що наробила боргів на собачих боях, а дехто, що у Цзинів просто безумство в роду. Дженні втупилася у жирний вершковий суп, який запропонував їй дядько, і в погляді її читалося «та ну, які ж у мене після цього будуть стегна?» — і відсунула миску вбік. На ній був білий шкіряний комбінезон і чоботи на блискавці, як у кін-полісії. Своє гарне волосся (цього сезону меліроване і з нерівно обкремсаною чілкою, яку вона регулярно здувала ритмічними видихами диму) Дженні розпустила.