Логан зітхнув, тримаючись по-батьківськи ласкаво.
— Дженні, — сказав він, — ми ж не дикуни. Якщо цих юнаків завтра закопають на могильнику, то хай хоч перед смертю побачать, на кому їхня кров. Ми піднімемо прапори Стиляг.
— З душі мене верне від цієї сраної сентиментальщини, — сказала вона. — Прапори, стяги срані…
— Співає, точно як Манюня, — втрутилася Маку.
— І то правда, — посміхнувся Логан.
Манюня Гартнетт здавна славилася тим, що чхати хотіла на традиції. На думку Манюні, Боуган занадто сентиментальний. Що, звісно, не заважало їй до холери довго мандрувати втраченим часом.
— Я шо, просто кажу, у нас і так дíла тіпа по горло і без цього традиційного цирку…
— Дженні, — отут Логан став суворий, — не називай це цирком.
— Я просто кажу…
— Дженні, я тебе прошу, годі.
— Але Манюня каже…
— Та срати на Манюню! Це я, бля, тут верховоджу!
— Правда, Г.? Це тому Манюня підписала оголошення про кровну помсту?
Від його крижаного погляду інша під землю запалася б, але не Дженні.
— Це я з милосердя, — сказав він. — Для протоколу. Хай думає, що вона досі при ділі. Це її при житті тримає, розумієш?
Набрякла тиша.
Логан супився.
Дженні курила.
А Маку вдивлялася в нічну зеленаву імлу Димополя. В опівнічний парад торчків, гуляк і курвоводів. І мимоволі задумалася, чи не гуляє десь вулицями й він. І чи вона впізнає його ходу. Чи він досі тримається так само. На лист вона не відповіла. Він більше не писав. Минуло шістдесят днів, відколи їй передали листа.
Дженні Цзинь зіслизнула зі свого табурета й рушила до дверей. Відчинила, вуличні звуки спінилися навколо, як приплив.
— І скільки часу їм даєш, Г.?
— Їм багато не треба, я К’юзаків знаю.
— А Стиляги готові? — спитала Маку.
— Та не хвилюйся ти, дівчинко. Вони вже багато тижнів, як готові. Правду кажу, Джен?
— Стиляги немовля готові з’їсти, Г.
Він доїв суп, і відклав ложку, і сплів тонкі пальці над животом.
— А ти піди й перевір, мала.
— Нам уже за сорок перевалило, — застогнала Маку, — а ми досі у кровну помсту бавимося.
— Таке життя, моя дівчинко, — сказав Логан.
— І скільки ми так будем, Логане?
Дженні вийшла надвір, махнувши їм на прощання.
— Передай Манюні привіт, — гукнула Маку.
Дженні самими губами прошепотіла якусь лайку.
— Що кажеш, дівчинко?
— Нічого не кажу, місіс Гартнетт.
— Я тебе ще поставлю на місце, косоока, ти мене чуєш? — просичала Маку.
— Пані, я вас прошу, заспокойтеся, — сказав Логан.
— Ти її чуєш, Логане? Вона шось про мої очі белькоче.
Вовчик: його союзи
Вовчика за светр підвісили на вішаку у шкільній роздягалці. Він волав на допомогу.
— Та йдіть-но, бля, сюди!
Але ніхто не прийшов його рятувати.
Йому було десять років — такого малого недомірка білий світ не бачив. Він вимахував ногами у повітрі й загрозливо крутив очицями на своїй круглій голові.
— Благаю! — кричав він. — Ну хто-небудь!
Ніхто не йшов.
Подихи люто лупили у ребра, у роті стояв смак блювотиння.
— Ну хто-небудь, ну сюди!
Ніхто не йшов, він і далі висів на вішаку і просякав від жаху потом.
Це жиртяй із Висоток його там підвісив.
— От шо буває, коли до сестер принюхуєшся, тарган ти рудий!
Правду кажучи, Вовчик таки спробував підлізти під габардинову спідницю малої сестрички з півночі — ну, тіпа, просто по приколу — але кара була жорстока понад міру.
— Будь ласочка, хто-небудь!
Там він і висів, і вибрикував у повітрі, й ледь не задушився.
— Ну прошу, ну хто-небудь!
Але його крики ослабли й далеко не долинали.
Він сягнув за голову, але руки були закороткі, щоб дотягнутися до гачка. Горловина светра вгризалася в шию; він спробував порвати тканину масою свого тіла, але та не піддавалася. Вовчик поволі синів.
— Схєра ти туди виліз, Станнерс?
Малий Берк уже в десять років був довгий глист, та не дуже тямкий. Він з’явився під Вовчиком у роздягалці, як розмита тінь, — недомірку довелося примружитися, щоб на ньому сфокусуватися, а тоді він впізнав довготелесого гаврика з нетрів. Мудак, ось як його прозвали.
— Давай, бля, знімай мене отсєдова!
У нього, Мудака Берка, руки були завтовшки, як китайські палички, але мовби прошиті стальними нитками, такі сильні. Піднявшись навшпиньки, він легко зняв Вовчика з гачка, і тоді недомірок, зашпортуючись, дійшов до кутка роздягалки й вивернув сніданок на підлогу.