Він закінчив, застібнув штани і затримався послухати ще.
Серед химородних Стариганевих міркувань було й таке, що болотяна рівнина з плином років стала якась… хистка. Місто Боуган живилося переважно торфом, тож болото кромсали і різали зусібіч. Горішній рівень уже зняли майже повністю, і хтозна, які підземелля потурбували. Духовну природу болота порушили, його тіло пошрамували і зранили. Можливо, звідти й походить боуганське прокляття? Це б аніскілечки не здивувало Стариганя Менніона.
Він зав’язав шворок на штанах, і дозволив вітровієві лизнути свій зад, і скерував свої черевики до Восьмимильного мосту.
Цього ранку Стариганя охопили радісні передчуття — він знав, що це через перспективу кровопролиття, і йому було за це соромно.
О, прокляття Боугана темною тінню лягло на всіх і вся, навіть на такого заслуженого ветерана, як Старигань.
Він звечора послав до міста юного гінця, щоб той стежив за розвитком подій. Кровна помста — це як жарина в соломі: ніколи не знати, коли розгориться багаття, але що розгориться — це точно, у цьому Старигань певен, як у тому, що Тятко Сус сплив кров’ю на хресті, чи в тому, що він сам у той момент не збирається потикатися в місто. Старигань давно вже собі постановив, що свою шкуру треба берегти. Коли ветеран вимітався з західного півострова, це було завжди зумисне, ніколи не випадково. Прожити довге життя — це свідоме рішення.
Малий саме мусив вернутися до шинку на Восьмій милі, от Старигань і рушив туди, за кутом сонця визначаючи час.
На Стариганеві було:
Високі чоботи з дорогими золотими заклепками, вицвілі бриджі мальвового кольору строго по стегнах, певна кількість золотих ланцюгів, важка норкова шуба, щоб захиститися навіть від найлютіших атак вітровію, і лижна шапочка з козиної шкури, прилаштована по-пайківськи на тім’ячку.
Правду кажу, такого стильного старого ви на цілім боуганськім білім світі не знайдете.
Він рушив на Восьму милю через горби. Така в нього тактика: завжди обирай вищий шлях. Прослизай, як привид, — інакше на Пустці не виживеш. Коли він дерся на горби, його тінь довгою голкою колола біле зимове сонце. Він не опирався темній магії, крізь яку ішов.
Барви Пустки на дні грудня:
М’яке золото всохлих очеретів, бліде, як стара обручка.
Проблиски блакитної слюди на кам’яних горбиках, точнісінько такого ж відтінку, як око мартина.
Вишуканий пурпур поснулого дроку.
Старигань брів собі, а скупе зимове світло косо сіялося Великою Пусткою — болотяна рівнина до холери далеко від сонця і пахне цією відстанню. Так кисло пахне могила.
Менніон ішов і жував свої думки. Він сподівався, що помста розгориться швидко й перегорить так само скоро, оновивши місто, як пожежа на полі дроку. Тоді можна буде вертатися, пройтися центром. Подивитися, як усе влагоджується.
Він ішов по хребті, оминаючи пайківську резу, і розмірковував, які ж то повідомлення цей тверезий люд останнім часом вичитав у хмарах і в розсипі зір.
От хто-хто, а пайкі точно знали, що гряде несупокій.
Він почав спускатися до Восьмої милі і якийсь час простував високим берегом річки, заворожений її нещадністю. Нарешті дійшов до Восьмимильного мосту й перетнув його, а Боуган поревів далі, до міста. Помахав зграйці пиворізів унизу: червоноокі завсідники, що цмулили терпке, теж були Стариганеві друзяки, бо хто ж йому не друзяка?
Він спустився до шинку трьома кам’яними сходинками та штовхнув двері.
Торф’яний дим, потайні ніші, випари елю.
Він підійшов до шинквасу й кивнув шинкарці. Крутобедра вдовиця нікому спуску не давала і, як він і очікував, йому теж підморгнула.
Старигань вдав, наче піймав повітряний поцілунок, якого вона не посилала, ніжно втер щоку й підморгнув.
— А налий-но мені хмільного, солодушко, — сказав він, — і повільненько наливай, щоб я на тебе як слід надивився.
Вона хрипко розсміялася.
— Молодість вернулася, Юначе Менніоне?
Старигань Менніон гордо крокував крізь життя, ніколи свідомо не пропускаючи нагоди позалицятися до жіноцтва по корчмах і шинках. Навіть якщо ті були ні риба ні м’ясо, він вважав загравання необхідною люб’язністю. Якщо в тебе манер нема, то, вважай, у тебе нема нічого. Він підхопив кухля, щойно шинкарка його подала, і з розмахом поклав на шинквас шилінг. Вона потягнулася до копійки — а в старенькій іще жевріє хіть, хоча їй уже, мабуть, під сорок, — але він в останню мить накрив копійку долонею, і її рука впала на його. Він, Старигань, секунду сидів непорушно, а тоді знову їй підморгнув.