— А гінця мого малого ще не було, паняночко?
Шинкарка налякано скривилася, схрестила руки на бюсті, однією долонею стисла собі горло — так півострівні жінки казали, що часи настали непевні.
— Не може ж такого бути, що ми всі чекаємо на одного й того ж юнака, містере Менніоне?
Старигань схопив свій кухоль, знову підморгнув і обійшов шинок. Прокуреними закутками нипали звичні пустківські гульвіси. Як на ранню пору, натовп зібрався чималенький — усі знали, що ось-ось надійде звістка з Боугана. Старигань сів у ніші біля каміна, зробив ковток гіркого елю «Фенікс» і став чекати.
Зробив ковток.
І чекав.
Наслухáв.
Зробив ковток.
Просто перед полуднем двері розчахнулися, вітровій ввірвався в кімнату і підняв дим від багаття. Коли двері закрили ногою й дим знову влігся, всі обернулися до малого гінця й побачили, що це насправді ніякий не він, а Здоровань Дом Ґлісон.
Огрядний новинар завмер посеред кімнати у смарагдовому сурдуті й чоботях по коліно, заплющив очі, нервово сіпнув щелепою і застогнав, як слон.
— О! — кричав він.
Побрів, зашпортуючись — зашпортуючись! — до Стариганя й повалився — повалився! — у крісло біля нього, торкнувся ніжними пухкими пальчиками Стариганевої руки, затрепетав.
— О… — проказав Здоровань Дом.
— Знаю, Доме, — сказав Старигань, — ангіна в тебе.
Шинкарка принесла Домові чашку бренді, й він заридав — заридав! — від вдячності, схопив її за руку, притиснув собі до лоба.
— Знаю я, містере Ґлісоне, знаю, — сказала вона.
Коли вона пішла, звівши очі до болотяних небес, Старигань зміряв Здорованя Д. проникливим поглядом і посміхнувся:
— То ти, значить, зблизька дивився на їхню заворушку.
— Та де там, — озвався Здоровань Дом. — У тім страшнім-престрашнім місті мій зад тільки й бачили!
— То, значить, вибрався без проблем?
— Вибрався, містере Менніоне, — сказав він і, підморгнувши, поплескав себе по дебелих ногах. — Ще вчора зранечку почеберяв своїми ходулями. Красно дякую, що послали слівце, пане.
Старигань зробив ковток.
— А раз ти не зблизька дивився на помсту, то як пояснити твій переляк? Тіки не кажи мені, Доме, що ничкувався у якімсь лупанарії у Десятисвіті?
Десятисвіт — це сільце на пустківських горбах, що славилося хвойдарнями.
Дом присоромлено заплющив очі й похмуро кивнув.
— Дай-но вгадаю, Доме… дурман-люльку він смокче… французьке бренді цмулить… та ще й по саме ім’я творця ввігнався у якусь цицькату малолітку?
— Та слабкий я, слабкий чоловік! — застогнав Здоровань Дом.
Двері знову розчахнулися, вітровій знову шарпнув димом торф’яних багать, але коли двері копнули і дим осів, то цього разу на порозі стояв таки хирлявий малий, гонець їхній.
Малий так і повалився, як стояв, навзнак посеред кам’яної долівки.
Малий сліпо втупився, несвідомий оточення, у стелю, і жах був у нього в очах.
Малий забився у судомах.
Старигань підійшов до нього, опустився на коліна, підклав малому долоні під голову й гукнув шинкарку.
— Ану неси-но сюди звірозілля, панночко, і то бігом!
Вона витягнула з-під шинквасу пляшку незаконного зеленого варива — звірозілля, — яке бодяжили високо на масиві над Пусткою розумово відсталі брати з хистом до таких штук. Усі в шинку з’юрмилися над малим. Шинкарка передала Стариганю пляшку, він відкрив її, хлюпнув у кришечку смердючого варива й підніс до тремтячих вуст малого. Обережно їх побризкав. Малий втягнув повітря, сплюнув, зригнув, тоді зробив маленький ковточок і трошки пожвавішав. Розтулив рота, ликнув іще кілька крапель. Старигань дозволив. Одразу було ясно, що малий гонець став свідком Темних Подій.
Здоровань Дом професійно — тут не посперечаєшся — витягнув з внутрішньої кишені сюртука записник на спіралі й облизав кінчик олівця.
— Видихай, — сказав Старигань. — А тепер спробуй усе нам розповісти, гаразд?
Звірозілля почало діяти, повертаючи малому рум’янець і сили. Він спробував щось витиснути з себе, всі схилилися ближче.
— Бо… — прохрипів він.
У кімнаті запала смертна тиша, а малий все боровся зі словом. Йому хлюпнули ще звірозілля. Від жару варива зайнялося слово.
— Бо… — сказав він, — …уган!
— Дуже добре, — сухо відказав Старигань. — І що ж Боуган, дитино?
— А Боуган, — сказав малий, — пішов… до… до… до Тятка Суса!
Старигань узяв дитину за руку й ніжно її погладив.