— Розкажи все, що можеш, синку.
Дитина швидко збиралася на силі. Його підживлювали й ковтки звірозілля, й увага також.
— Полісія перекриває дороги на виїзді, — сказав він.
Крізь торф’яний дим шинком линули низькі посвисти.
— І Високий Плай? — підштовхнув його Старигань.
— І Плай перегородили, пане, — пояснила дитина.
— А ти ж як вибрався, синку?
— Через болота.
Всі в кімнаті стрепенулися, уявивши, як малий гонець пробирається болотами глухої зими. Тут навіть сильний дорослий чоловік не знати як повівся б. Диво, що болотяна діра не пожерла це гороб’яточко. Здоровань Дом почервонів від щастя, роблячи нотатки для особистого нарису в «Месник».
141
МІСТО БОУГАН
— І куди віє вітер, дитино моя? — прошепотів газетяр.
Гонець заплющив очі й повільно повів оповідь далі.
— Від заходу до світання смолоскипи ллються з Висоток, як пси, що рвуться лизнути кістку, пане.
— Ну, це ми знаємо, — сказав Старигань. — Смолоскипи аж з дороги на плантацію видно.
— За першим же сигналом, — вела дитина, — виступили північняцькі свистуни, потім п’ять барабанів…
— Отакої. — Здоровань Д. натішитися не міг.
— А тоді спустилися північняцькі крикуни, пане. Я стільки ніколи й не чув!
— Давай-но. Іще.
— А далі що я бачу? І це власними, тіпа, баньками? А бачу я… я… я…
— Та кажи ж бо, дитино!
— Я бачу… наїзд з восьми кланів, пане.
Шинок охопило сум’яття, зойки, сльози. Пиворізи з Великої Пустки, як завжди у часи Несупокою, одразу вдарилися в релігію:
— Ой, матінко Тятка Суса!
— Ой, Тятку Сусику, спустися, захисти нас!
— ТС, зласкався!
— ТС, змилуйся!
— Ой, Тятку, не полишай нас, не полишай нас зараз!
— Тятку-любку, пребудь із нами!
— Тятку-любку, пребудь із нами навіки!
— Та заткніться-бо, розпащекувалися! — гарикнув Старигань. — Квилите мені тут, як ягнята срані!
Він нахилився просто до малого гінця.
— Прошу, синку, не змовкай. Значить, банда з восьми кланів. Ти певен? Ти, тіпа, сам до восьми дорахував?
— Вилупок К’юзак, сер… він завербував Макґроарті, Ленанів, Діллонів…
— Це не новина. Ці мудачки здавна в нього в кишені.
— Але він ще й Галпінів завербував, пане, він Фіцгенрі завербував, і Леніганів теж…
— Тятку Сусику, не полишай нас зараз!
— Тятку, спустися до нас! Тятку, кажу, спустися!
— Я вас прошу! — заволав Старигань. — Годі вже про Тятко занюхане! Тятко вам зараз не поможе!
Малий гонець зустрівся з ним поглядом і не відвернувся, і тоді Старигань зрозумів, що дитина каже правду.
— А ще, пане… Він Макґратів завербував, отак-о, січете?
— Ось і вісім. — Здоровань Дом тихо присвиснув, написав — вісім (8) — і поставив галочку.
Це Стариганеві Менніону геть не подобалося. Навколо нього у шинку вирувала недовіра, острах, жах. Три копійки ставлю: багато жовтих місяців зійшло над цим хріном кнурячим, Боуганським півостровом нашим, відколи ми востаннє бачили, як із Північних Висоток спускалася банда на вісім кланів.
— Вісім родів… — узявся підраховувати Старигань. — Це ж десь до… хтозна… це скільки, Доме? Щось до ста п’ятдесяти довбнів?
— Та легко, — підтвердив Здоровань Д.
— Щонайменше, пане, — сказав малий гонець, — судячи з того, шо там виділи.
— Цього з запасом вистачить, щоб захопити Манівці, — докинула шинкарка.
— Мені прям хочеться накатати спецвипуск на 32 сторінки, — зітхнув Здоровань Дом.
— Цить-бо, — гарикнув Старигань. — Хай малий розказує.
— Та вони вже захопили Манівці, пане.
У шинку знову здійнялося сум’яття і плачі, але Старигань рішуче підніс руку і всіх заткнув.
— Шо кажеш, синку?
— Гартнетт кинув Манівці, пане… лишив їм на поталу!
Шок і розлючене сичання, тільки Старигань посміхався.
— А Стиляги де?
— Сам я не бачив, пане. Але подейкують, що Стиляги групуються і готуються по той бік Допільського мосту.
— І входи на Манівці всі перекриті, правильно?
— Всі до одної халупи на Манівцях позакривані й позамикані ще з ночі, щоб північняки не пробралися. А Стиляги ні душі грішної не послали їм назустріч.
— Ага, — сказав Старигань. — Схоже, Цибатий хоче, щоб північняки вимоталися.
— У корінь зритé, містере Менніоне, — сказав Здоровань Д. — Він їх присипляє!
— Будемо на це сподіватися, Доме. А ти бачив клани зблизька, дитино? Виглядає на те, що банди взялися до діла серйозно?
— У них і дубці з цвяхами, і мачете, й молотки, — пояснив малий. — Кинджали лищать, цеглою кидаються. Налітають на все, що ворушиться по той бік, де Манівці, тільки нічого там особливо не ворушиться, пане. Крім кількох псів і п’яниць. Ото й усе.