Выбрать главу

Косички, товсті, як канати з піщаної трави, сягали Принцові Гладунові до пояса, брудні червоні вельветові штани сиділи низько й були заправлені у шкіряні чоботи, а жилетку він розстібнув, щоб усі бачили широкі голі груди, на яких чорнилом був витатуюваний оберіг.

— Шо за фігню він несе, Г.? — спитав Мудак.

— Це в них такий титул давній, — сказав Логан. — Цить, дитино.

Принц Гладун спустився до Логана й Мудака схилом дюни, як заведено у піщаних пайкі. Зблизька він виглядав ще гірше, ніж здалека.

— Це з Альбіносом я говорю, еге?

— Я Логан Гартнетт, Принце. А це — хлопчина мій, Мудак Берк.

Піщаний пайкі повільно провів рукою по своїх кісках, стиснув кулак і сардонічно торкнувся кулака Логана.

— Все норм? — уточнив Мудак.

Принц незлостиво йому посміхнувся, й Мудак опустив очі. Цікаво, а пайкі з першого погляду бачать, у кому, тіпа, є пайківська кров? Принц дав своїй обшарпаній команді знак, що можна розслабитися, ґречно оглянув Логана й підвів брови в люб’язному запитанні.

— Чи можна перекинутися тихим словом? — спитав Логан.

— То зайве, Альбіносе.

— Як так?

— Я і я Далекозір.

— Ти це вже казав.

— Я і я баче боуганський заміс.

— І що на це скажеш, Принце?

Принц Гладун сумовито похитав головою.

— Я і я носом чує, що поскубуть Альбіноса заводіяки з півночі.

— Правду кажеш, Принце.

— Я і я й так знаю, що кажу правду, — м’яко виправив його Гладун. — Бо Я і я правду відає, Тятком послану. Я і я Далекозір.

Логан примирливо спитав:

— То мій візит не став для вас несподіванкою?

— Шо нє, то нє, Альбіносе. Я й ціну назвать можу, тямиш?

Вони спустилися до пайківського табору. З темряви вигулькували жінки й діти, дивилися широкими очима: ще б пак, чужинці в дюнах. Діти піщані, звичайно, дивна порода — років до семи не ходять, а на чотирьох повзають, як ящірки, от вони з сичанням і сповзлися до Стиляг. Мудакові, правду кажучи, мурашки шкірою пішли, надто як почув дивне сопіння-стугоніння десь неподалік.

— Це що, Г.?

— Клітки з хортúцями.

— А вони правда…

— Заткнися, Мудаче!

Вони підійшли до центрального багаття табору, що палало в ямі, оточеній нагостреними палями десь от скіко заввишки, може метри зо три. Палі були розставлені так, як велить звичай, і зверху на кожній прибитий скальп.

Старі пайкі сиділи навпочіпки круг вогню, передавали пляшечки звірозілля, тут пахнуло травою, якась стара ревіла баладу про пайківський втрачений час, а неподалік пульсувала кузня.

Логан тримався, як умів; Мудак не піднімав очей.

— То, кажеш, ціну можеш назвати, Принце Г.?

Усе чоловіцтво піщаних пайкі поприсідало навколо багаття навпочіпки, і Логан із Мудаком приєдналися до них, а Принц Гладун якийсь час щось шепотів.

Піщані пайкі нечасто полишають табір. Ненадовго вийти можуть, коня добути чи перетерти справи з вусатим продавцем дизелю у Клер чи Ґелвеї, але потім знову повертаються в дюни — з новими шрамами й новими похмурими розповідями. А найчастіше і з новими скальпами на палі. Не варто намагатися їх піддурити, і Цибатий це знав, коли кивнув, почувши ціну Принца Гладуна.

Вони поплювали на долоні й потиснули один одному руки.

Так і вийшло, що не минуло й півгодини, як боуганські вулиці стали свідками нового, геть дивного повороту долі. Пайкі погодилися очистити Манівці від північняцьких заводіяк, а Логан в обмін пообіцяв їм третину прибутків від димопільської торгівлі й участь в управлінні на щодень.

Мудак Берк не міг щелепи з землі підняти.

— Це ж пайкі, Г.! А ти їм — третину димопільського бізнесу?

— Заткни свою хавку срану, Мудаче, я ті прошу!

А як стемніло, почалася чортівня. З вершини піщаних дюн під проводом Принца Гладуна спустилися піщані пайкі — цілих чотири тузини, озброєні для кровної помсти.

Вони несли і ножі, і залізні ломики, і прути зі старих решіток, і дубці з цвяхами, морені в морській воді, і цеглу, і шкелпи, і каміння, і молотки, і викрутки, і несли вони ці предмети з милою оку безжурністю.

Мудак Берк і Логан Гартнетт трималися позаду шеренги.

Мудак ішов пригнічений і спантеличений.

Логан ніс мотузку.

Інтер'єри Бовісти

Зі старого маєтку вигребли всю начинку, утворивши широку сувору залу. Від мощеної вапняком підлоги до чорних склепінь довелося б дертися різьбленими стінами метрів, може, зо десять. Вікна з маленькими шибами у свинцевій оправі були тонкі й загострені, суворі, як у церкві, з темним, напівпрозорим склом. На висоті десь дві третини від долівки вздовж стін кімнати тягнулася платформа-мезонін, до якої можна було піднятися гвинтовими сходами з різних боків. По всій платформі рядком висіли вішаки — сотні й сотні, його і її, завішані всіма кольорами, на один сезон — яскраві, на другий — приглушені, здатні задовольнити всі примхи моди. На стягах, прив’язаних до дубових балок під стелею, виднілися символи півострова. Від центрального каміна до високих склепінь здіймався довжелезний димар. У каміні горів торф із Пустки, й відблиски вогню витанцьовували на Маку, що сиділа при нім на низькій кушетці, схрестивши ноги: струнка, як раніше, але вік уже видно.