На Маку було:
Замшеві штани-капрі, їхній колір нагадував приглушене сяйво куркуми. Струнку фігурку підкреслював чорний верх із прозорого шовку, накидка з золотистого хутра іберійської рисі. В очах — хитрі веселощі, а вуста складені в невчитну гримасу.
Освітлювали кімнату свічки в кованих залізних підставках, закріплені на стінах з готичними інтервалами.
Ґантів хворобливо зацікавлений погляд притягувало ліжко. Воно ховалося в ніші в кінці кімнати, завалене шкурами й ковдрами; спинка була виточена з мореного дерева.
До горла Ґантові підступала нудота.
На стіні висіла одним-одна велетенська фотографія у рамці, така ж надміру велика, як і зображений на ній величезний ірландський вовкодав скорботного образу.
Ґант сказав:
— А що за пес?
Маку зміряла його спокійним поглядом.
— Чого вернувся, Ґ.?
Він сів на кушетку біля багаття навпроти неї — власне, бухнувся, бо ноги підкосилися. Він не витримував її погляду довше секунди. Кожен жест, кожен вираз її мінливого, як погода, обличчя завдавав йому болю. Тепер він аж надто чітко бачив, як позначився на ній вік. Бачив зморшки та припухлості, що поглибляться і всохнуть із плином поганих років.
— У мене немає відповіді, — сказав він.
Його поява на порозі мовби й не порушила її рівноваги. Вона відчинила двері, ніби на нього чекала. Відступила вбік, пропускаючи його у величезну печеру кімнати. Він був свідомий кожного свого руху. Почувався так, ніби йому знову дев’ятнадцять, і намагався поводитися, не як вайло з Великої Пустки.
— А пес — це Альфі, — пояснила вона. — Покійний. Його потяг збив.
— Логанів пес?
— Наш.
— Гарний.
— І тупий.
— А так часто буває, що тупість і краса ходять у парі, Маку.
Він бачив: проблиск гумору її підбадьорив. Обережно, Ґанте, сказав він собі, не пащекуй: тобі не треба її вражати.
— Ти тільки на себе поглянь, — сказала вона.
— Знаю, — сказав він.
— Де тебе носило, Ґанте?
Легкої відповіді на це не було. Хіба сказати, що він був у найтемніших печерах, де криються чудовиська.
— Де тільки не носило.
— Це я знаю, — сказала вона. — Ми…
Королівське «ми».
— …інколи дещо чули.
Він потер руки, щоб вони не затремтіли. Кожне слово, що зривалося з її вуст, повертало його у втрачений час. Краще на неї не дивитися, хай краще мрії тривають.
— Багато де встиг пожити, — сказав він.
— Не сидиться цим кісткам. — Тут вона хитрувала. — Недарма в резі народився.
І він хитрував у відповідь.
— Тут багато в кого кров пахне димом із похідних багать, Маку.
Блідий юнак Логан став до лав Стиляг недавно. Він був високий, він був худий, він був стильний. Лютий, як ласиця, і такий же милий на фізію. А що у Стилягах робили з тими, кого боялися? Їх тримали поближче до себе: так Логан і став лейтенантом у Бродріківських Стилягах. Ґант йому не довіряв і відправляв на найскладніші завдання. Може, сподівався, що той не повернеться — може, так і було задумано… Ти тільки з нею говори, Ґанте, не показуй, що мандруєш назад у часі. Не дай їй побачити своєї слабкості.
— У вас, бачу, на Манівцях страшки розгулялися?
— Покидьки північні.
Помста в Боугані сягає далеко в минуле, — думав Ґант, сидячи на кушетці й обсихаючи в теплі. Не місто, а дитсадок.
Якось, пригадав, північняки облили хлопця смолою й виваляли в пір’ї коло корабельні — це Ґант його знайшов у калюжі чорного багна, як птаха з нічних жахіть. Хлопець був Ґантів, треба було мстити. Він послав молокососа Логана. А коли той помстився, то навіть серед Стиляг були такі, що боялися дивитися йому в очі.
— Ти знаєш, я тобі писав.
— Ти знаєш, що я отримала листа.
— І не тільки того листа, Маку. Я сотні листів написав. Десятиліттями писав. Тільки не відправляв.
У Логана був тихий голос.
У Логана не було мачо-понтів Стиляг.
Логан — той був… крутіший.