— Усе міняється, — і собі поринув у меланхолію Бальт.
— Тільки не всі зміни на гірше, — усміхнувся Ґант.
— Справді?
— Я хочу сказати, — тягнув Ґант, — я багато юних дівчат бачу, які зараз на Манівцях працюють, і я от шо маю сказати.
— Так? — пожвавішав Дом.
— Ці дівчата — майбутнє Боугану.
В очах у Ґанта загорівся дивний блиск.
— Ви так думаєте, містере Бродріку?
— І це майбутнє ось-ось настане, січете? Інколи в Боугані зміни на краще.
Дом і оператор мовчки перезирнулися. Дом сказав:
— Мені ось що цікаво, Ґанте.
— Так?
— Чому ви повернулися… саме зараз?
Але Ґант тільки усміхнувся і знову тихо заговорив про втрачений час, про старих пекарів і різників, які торгували колись на вулиці де Валери, про всі наливайки й дурман-хижі, про життя на вулицях у давнину. Емоційний Дом Ґлісон аж облизувався. Здоровань Дом і сам пам’ятав собак і кішок вулиці Дев. Дом радо говорив би про старий Боуган, доки не настане час спускатися, тож він ритмічно розгойдувався на стільці із твердою спинкою й записував численні Ґантові спогади, та й горбань Ґраймз поринув у чар спогадів — ох, молодість; замолоду він, Бальт Ґраймз, був неспокійна душа; горб не заважав йому веселитися з хвойдами (та й узагалі, наші боуганські хвойди люблять усілякі дивовижі) — і троє чоловіків перебивали один одного, підохочували один одного, імпровізували. Коли на Манівцях починалися спогади, то не вщухали до глупої ночі, як фрістайл-джаз на морфіні.
Вовчик чекає
Вовчик Станнерс походжав допільськими вулицями.
Вовчик Станнерс снував план помсти.
Вовчик Станнерс хотів умитися крівцею Далекозора.
Розпусти руки на тьолку корєша — у нашім місті — й готуйся до зустрічі зі своїм виробником.
Ось тільки була в плані одна проблемка: піщані пайкі пильно охороняли свої заклади і свого вождя, а Вовчику було потрібно підкрастися щонайближче до боса із дредами серед обширу дюн.
Тож він скерував свої гівнодави до хвойдарні Еда «Хапка» Ленігана.
Так, пообіддя, квітнева спека, тихішого часу в Димополі й не буває, але навколо все одно ошивалися різні дегенерати — носолами, курвобійці, дурманники. На променаді Вовчик-хлопчик дихав на повні груди, насолоджуючись запахом: димопільським духом хімічного опіку, каналізації й локшини з солодким чилі. Було чути і слабші відтінки: свині, бульйону, корови, коріандру. Атмосфера загалом річкова, й коли Вовчик прогулювався вздовж берега, до думок про насильство домішувалася поезія. Перспектива насильства пробуджувала у Вовчикові поета.
Він наблизився до триповерхового вузькоплечого старого дому, такої перехняби допільської, й постукав. Йому поспіхом відчинила немолода хвойд-мадама.
— Містере Станнерсе, — привіталася вона.
«Містере»! Звертання «містер» збуджувало його майже так само, як поцілунки Дженні Цзинь із запахом сигар.
— А Хапко тут? — спитав він.
Він уникав погляду хвойд-мадами. Правду кажучи, Вовчикові потай подобалися ці миловиді старші пані, тож він їх соромився.
— Містер Леніган нагорі, з дівчатами.
Едмунд «Хапко» Леніган осатанів, відколи піщані пайкі увійшли в Допіль. Сам пайкі, і то з цього гордий, він обурювався нашестям дюнної породи. Ед Леніган — найстарший хвойдовод на білім світі. Він молодим м’ясцем приторговує ще зі втраченого часу. Ніхто так не знає Допіль, як Хапко Леніган. Хапко і переходи між вулицями червоних ліхтарів знає, і всі нюанси тутешнього гнучкого говору, і де таємні входи-виходи. Він із посмішкою чекав на Вовчика нагорі сходів хвойдарні. Горішній поверх поділили ширмами на відсіки, де замість ліжок постелили рогожі. Дівчата о такій порі робили епіляцію. Від епіляції воском вищали, як різані. Хапко гукнув їм:
— Та робіть просто, шо нада!
Він узяв Вовчика за руку. Зітхнув.
— У мене б тут самі горили лишилися, якби сам за всім не стежив, Вовче.
— Лупанарієм керувать — діло непросте, Хапку.
Вони стукнулися кулаками. Сіли покурити біля вікна, що виходило на допільську вулицю. Затуманені очі Хапка розширилися, коли хлопець пояснив — у всіх кривавих подробицях, — що збирався зробити з Принцом Г., Далекозором.
Ед Леніган тихо свиснув:
— Це в тебе, Вовче, радикальний план дій. Що є, то є. І хоча я його суто теоретично підтримую всіма руками, провернути це буде не так легко. Це тобі не іграшки, січеш? Його там стережуть, як зіницю ока.
— Ти ж дюни знаєш, містере Л.
— Та знаю, але…
— Ти ж мене проведеш, Хапку. Як не зараз, то можна трохи почекать.