Една стояла перед дзеркалом в ореолі яскравого світла.
Стояла невимушено, склавши руки на грудях. Вона чекала на мене. Досі в костюмі — у тій розкішній вечірній сукні, яку я пошила їй для фінальної сцени багато місяців тому. Мерехтливий блакитний шовк і штучні камінчики.
Я стала перед нею, опустивши голову. Я була набагато вища за цю жінку, але в ту хвилину почувалася пацючихою біля її ніг.
— Може, першою щось скажеш? — озвалася Една.
Що ж, я не зовсім готувалася до цієї зустрічі. Але її пропозиція була насправді не пропозицією, а наказом. Тож я розтулила рота — і звідти почали литися рвані, убогі, недоладні речення. Літургія виправдань серед потоку нікчемних вибачень. Благання простити мені. Відчайдушні обіцянки все виправити. А ще багато боягузливих слів і заперечень. («Це був перший і останній раз, Едно!») Мені соромно про це згадувати, але посеред своєї заплутаної промови я процитувала слова Артура Вотсона про те, що його дружина «любить молодих жеребців».
Я сплела в один клубок усі дурниці, які тільки спали мені на думку, а Една жодного разу не урвала моє плетиво і ніяк на нього не відреагувала. Урешті-решт я затнулася, виплюнувши останній кавалок словесного сміття. І знов стояла перед нею мовчки, хвора від її незмигного погляду.
За якийсь час Една підозріло спокійно сказала:
— Ти не розумієш одного, Вівіан: ти не цікава як людина. Гарна, так, але тільки тому, що молода. Твоя краса скоро зів’яне. А от цікавою ти ніколи не будеш. Я кажу тобі про це, бо мені здається, що ти всіляко стараєшся довести, що ти цікава і що твоє життя важливе. Але насправді це не так. Колись я вірила, що в тобі є потенціал стати цікавою особистістю, але я помилилася. Твоя тітка Пеґ — цікава особистість. Олів Томпсон — теж. І я цікава. А ти — ні. Розумієш, про що я?
Я кивнула.
— Знаєш, хто ти, Вівіан? Тип людини. Точніше, тип жінки. І то такий поширений, що аж нудить від нього. Думаєш, я ніколи не стикалася з жінками твого типу? Такі, як ти, вічно крутяться навколо, бавляться у свої нудні, вульгарні, нікчемні забави і завдають усім навколо нудних, вульгарних і нікчемних проблем. Ти належиш до того типу жінок, які не можуть дружити з іншими жінками, бо вічно граються з чужими іграшками. Такі, як ти, вважають себе важливими персонами, бо можуть наробити клопотів і зіпсувати іншим життя. Але такі жінки неважливі й нікому не цікаві.
Я розтулила було рота, щоб виплюнути ще одну пригорщу незв’язного словесного непотребу, але Една підняла руку.
— Ліпше помовч, моя дорогенька, і збережи ту дрібку гідності, яка в тебе ще лишилася.
Мене добило те, що вона промовила це з ледь помітною усмішкою, з крихітним натяком на приязнь.
— Скажу тобі ще дещо, Вівіан. Твоя подружка Селія проводила з тобою стільки часу, бо думала, що ти аристократка, але це не так. А ти проводила стільки часу із Селією, бо думала, що вона зірка, а це теж не так. Їй ніколи не стати зіркою, так само як тобі — аристократкою. Ви обидві — усього лиш пара страшенно посередніх дівчат. Типів дівчат. На світі мільйон таких, як ви.
Я відчула, як моє серце стиснулося у зібгану кульку фольги, розчавлену в її тендітному кулачку.
— Хочеш почути, що тобі варто зробити, аби більше не бути типом, а стати реальною людиною?
Напевно, я кивнула, бо вона продовжила:
— Тоді я тобі скажу: нічого. Хоч як ти намагатимешся стати кимось у житті, тобі не вдасться. Ти завжди будеш ніким, Вівіан. Ти завжди будеш нічого не вартою нікчемою.
Една ніжно усміхнулася.
— А ще, гадаю, не помилюся, коли скажу, що дуже скоро ти поїдеш назад до своїх батьків, — підсумувала вона. — Туди, де тобі й місце. Правда, сонечко?
Розділ двадцять перший
Наступну годину я провела в тісній телефонній кабінці позаду поблизької цілодобової аптеки, намагаючись додзвонитися до свого брата.
Я скаженіла від розпачу.
Можна було подзвонити Волтерові з телефону в «Лілеї», але я не хотіла, щоб мене хтось чув, та й, крім того, мені було дуже соромно показуватися в театрі. Тож я й побігла до аптеки.
Я мала загальний номер телефону в казарму військового училища у Верхньому Вест-Сайді. Брат дав мені його на крайній випадок. Що ж, от той випадок і настав. Тільки то була вже одинадцята вечора й ніхто не брав трубки. Але я не здавалася. Кидала п’ять центів у щілину, знову й знову, і слухала безкінечні гудки на другому кінці. Після двадцять п’ятого гудка я вішала трубку й починала все спочатку: знову кидала п’ять центів і набирала той самий номер. І весь час схлипувала й гикала.