На вихідних мама їздила на виставки коней. Я їхала з нею, якщо вона мене кликала. Сиділа на відкритій трибуні в заляпаних болотом черевиках — руки мені відмерзали, — спостерігаючи, як коні бігали ареною, коло за колом, і думала, кому цікаво витрачати на таке час.
Мама постійно отримувала листи від Волтера, який тепер перебував на авіаносці біля Норфолка, штат Вірджинія. Він писав, що харчі кращі, ніж можна було сподіватися, і що він знайшов спільну мову з іншими хлопцями. Передавав найліпші вітання своїм друзям удома. І жодного разу не згадав про мене.
А ще тієї весни треба було обійти стільки весіль, що в мене аж тріщала голова. Дівчата, з якими я вчилася у школі, виходили заміж і вагітніли — саме в такій послідовності, уявляєш? Якось я зустріла на вулиці одну подружку свого дитинства. Її звали Бесс Фармер. Ми з нею разом вчилися у школі Емми Віллард. Вона вже мала однолітнього малюка, якого штовхала у візку, і от знову ходила вагітна. Бесс була справжнє серденько — розумниця, яка голосно сміялася й мала хист до плавання. А ще була доволі здібна до наук.
Сказати, що Бесс стала простою домогосподаркою, було б образливо й принизливо. Але від вигляду її вагітного живота мене кинуло в піт.
Дівчата, з якими ми колись купалися наголяса в річці за будинками, коли ще були дітьми (усі такі худорляві, енергійні, безстатеві), перетворилися на тілистих матрон, в яких текло молоко з грудей, а животи тріскали від немовлят. Мені це не вкладалося в голову.
Однак Бесс здавалася щасливою.
А я була малою паскудною шльондрою.
Я так підло повелася з Едною Паркер Вотсон. Зрадити людину, яка тобі допомогла й була добра до тебе, — сильніше зганьбитися неможливо.
Я пережила багато неспокійних днів і проспала багато ще гірших ночей.
Робила все, що мені казали, і нікому не завдавала клопоту, та все ж ніяк не могла вирішити, куди себе подіти.
З Джимом Ларсеном мене познайомив тато.
Джим — серйозний, порядний двадцятисемилітній чоловік — працював у гірничій компанії мого тата. Він був товарним касиром. Якщо тебе цікавить, що то за професія, то я поясню: він відповідав за декларації, рахунки й замовлення. А ще завідував відправленнями. Джим добре знав математику і використовував свої здібності, щоб давати раду зі складними питаннями вартості маршруту, плати за зберігання й відстеження вантажів. (Написати ці слова я то написала, Анджело, але не впевнена, що кожне з них означає. Я запам’ятала їх, ще коли зустрічалася з Джимом Ларсеном, щоб могти пояснити людям, чим він займається.) Попри скромне походження Джима, мій батько був про нього високої думки. Він бачив у ньому цілеспрямованого молодого чоловіка, який далеко піде — такого собі двійника свого рідного сина, тільки з робітничого класу. Йому подобалося, що Джим почав із роботи машиніста, та завдяки наполегливості й успіхам швидко піднявся до відповідальної посади. Батько збирався одного дня призначити його керівником цілої компанії. «Той хлопчина — ліпший бухгалтер, ніж більшість моїх бухгалтерів, і кращий бригадир за більшість моїх бригадирів», — казав він.
Тато говорив: «Лідера із Джима Ларсена не вийде, але він з тих надійних людей, яких кожен лідер хоче мати біля себе».
Джим був такий чемний, що запитав мого батька, чи можна запросити мене на побачення, ще до того, як промовив до мене хоч слово. Тато дозволив. Зрештою, якраз тато і сказав мені, що Джим Ларсен збирається запросити мене на побачення. Тоді я навіть не знала, хто то такий. Але вони вдвох уже все влаштували, навіть не питаючи про мою думку, тож я просто підтримала їхній план.
На першому побаченні Джим повів мене на морозиво до місцевого кіоску. Він пильно спостерігав за тим, як я їла, щоб упевнитися, що мені смакує. Йому було не байдуже, задоволена я чи ні, а це вже щось. Не всі чоловіки такі. Наступних вихідних він повіз мене до озера, де ми гуляли й дивилися на качок.
Ще через тиждень ми поїхали на невеликий ярмарок в нашому окрузі, де він купив мені картину із соняшником, коли я сказала, що вона мені подобається. («Це для тебе — повісиш на стіну у своїй кімнаті», — сказав він.) З моїх слів він видається повним занудою.