Була неділя. Ми із Джимом разом сходили до церкви, а після служби пішли на денний сеанс «Дамбо». Коли вийшли з кінотеатру, містом уже розлетілася новина: японці щойно атакували американський флот у Перл-Гарбор.
До ранку ми вступили у війну.
Джим не мусив іти до війська.
Він міг ухилитися від служби з багатьох причин. По-перше, у його віці мобілізація могла його й не зачепити. По-друге, він був єдиним годувальником овдовілої матері. По-третє, він обіймав високу посаду на шахті, де видобували залізну руду, а під час війни ця промисловість була дуже важлива.
Причин для відтермінування було до кольóру, до вибóру — досить було зупинитися на котрійсь одній.
Але Джим Ларсен мав такий характер, що не міг дозволити, аби інші хлопці йшли воювати замість нього. Його «викували» не так. І тому дев’ятого грудня Джим посадив мене за стіл, аби про це поговорити. Ми були самі у нього вдома — його мати поїхала навідати сестру в іншому місті, — і він сказав, що має до мене серйозну розмову і чи я не проти його вислухати. Він вирішив піти в армію, сказав він. То був його обов’язок, сказав він. Він зневажатиме себе, якщо не допоможе своїй країні у важку хвилину, сказав він.
Гадаю, він розраховував, що я спробую його відмовити, але я не збиралася.
— Розумію, — відповіла я.
— І ще дещо, — Джим набрав повні груди повітря. — Не хочу засмучувати тебе, Ві. Але я довго про це думав. І вирішив, що, зважаючи на війну, нам краще скасувати заручини.
Він знову пильно глянув на мене, чекаючи моїх заперечень.
— Продовжуй, — сказала я.
— Я не можу вимагати, щоб ти на мене чекала, Ві. Це неправильно. Та й, крім того, я не знаю, наскільки ця війна затягнеться і що зі мною станеться. Може, я вернуся скаліченим або взагалі не вернуся. Ти молода дівчина. Не треба через мене відкладати своє життя на потім.
Тут я мушу дещо пояснити.
По-перше, я вже не була молодою дівчиною. Мені виповнився двадцять один, і за тодішніми стандартами я вже стала старою бабцею. (1941 року скасування заручин було геть не жартом для двадцятиоднолітньої жінки, повір мені.) А по-друге, того тижня чимало молодих пар у всій Америці опинилося в такому ж скрутному становищі, що й ми із Джимом.
Після нападу на Перл-Гарбор мільйони американських хлопців вирушали на війну. Проте більшість із них, навпаки, квапилися одружитися перед від’їздом. Дехто біг до вівтаря через кохання, страх чи бажання зайнятися любощами перед лицем імовірної смерті. Або через побоювання щодо вагітності, якщо пара вже почала кохатися. А хтось, мабуть, відчував нагальну потребу заповнити своє життя всім, чим тільки можна, за короткий час. (Твій батько, Анджело, був одним із багатьох молодих американців, який, перш ніж кинутися в бій, наклав на себе печать квапливого шлюбу зі своєю коханою, яка жила по сусідству. Але ти, звичайно, й сама про це знаєш.)
А мільйони американських дівчат квапилися прив’язати до себе коханих іще до того, як війна забере всіх хлопців. Були навіть такі, що хотіли затягнути під вінець вояків, яких заледве знали, з розрахунку, що якщо ті загинуть на полі бою, вони — як їхні вдови — отримають по десять тисяч доларів компенсації. (Таких дівчат називали «доларовими жонами», і коли я чула про них, мені аж трохи відлягало від душі, бо на світі були ще гірші за мене.) Тобто я хочу сказати ось що: більшість людей за таких обставин поспішали одружитися, а не скасувати кляті заручини. Того тижня у всій Америці хлопці й дівчата із замріяними очима діяли за однаковим романтичним сценарієм, промовляючи: «Я завжди тебе кохатиму! Я доведу, що кохаю тебе, одружившись із тобою просто зараз! Я кохатиму тебе завжди, хоч яка доля нас спіткає!».
Але Джим такого не казав. Він не дотримувався сценарію. І я теж.
Я запитала:
— Повернути тобі каблучку, Джиме?
Якщо мені це не приснилося — а я навряд чи спала тієї миті, — я побачила, що його обличчям промайнув вираз неймовірного полегшення. Я відразу здогадалася, хто переді мною. Переді мною був чоловік, який щойно зрозумів, що в нього з’явився вихід, що йому не доведеться одружуватися зі страх якою зіпсутою дівчиною. До того ж він отримував можливість зберегти свою честь. Джим не приховував своєї вдячності. Він тут же оговтався, але я встигла помітити, як він зреагував.
— Ти ж знаєш, що я завжди кохатиму тебе, Ві, — сказав він, остаточно себе опанувавши.
— І я завжди кохатиму тебе, Джиме, — ввічливо відповіла я.
Тепер ми повернулися до сценарію.
Я зняла з пальця каблучку й рішуче поклала її в його простягнуту долоню. Я досі впевнена, що, повернувши її собі, він відчув таку саму радість, яку відчула я, коли її скинула.