— Що ж, Дуґласе, зараз я все поясню. Я приїхала, щоб запитати Вівіан, чи не хоче вона повернутися зі мною до Нью-Йорка.
Коли прозвучали ці слова, запилені старі дверцята в моєму серці розчинилися навстіж і звідти вилетіла тисяча білих голубок. Я боялася щось сказати. Здавалося, що варто мені розтулити рота — і її запрошення розтане в повітрі.
— А нащо? — запитав батько.
— Вона мені потрібна. Військові замовили в мене серію обідніх вистав для робітників військово-морської корабельні. Трохи пропаганди, трохи співів з танцями, кілька романтичних п’єс і все таке. Аби підтримати моральний дух. Ну якось так. А я вже не маю стількох людей, щоб і театром керувати, і замовлення виконати. Вівіан дуже б мені допомогла.
— Але хіба Вівіан щось тямить у романтичних п’єсах і всьому решта? — запитала моя мама.
— Більше, ніж ти думаєш, — відповіла тітка.
На щастя, тітка Пеґ не дивилася на мене, коли це говорила. Та все одно я відчула, як моя шия побуряковіла.
— Але ж вона тільки приїхала, — сказала мама. — І торік у Нью-Йорку вона дуже сумувала за домом. Тамтешнє життя їй не підійшло.
— Ти сумувала за домом? — тітка Пеґ, ледь помітно усміхаючись, дивилася мені у вічі. — То ось у чому була справа?
Тепер побуряковіли й щоки. Та я далі не наважувалася розкрити рота.
— Послухай, — мовила тітка, — це ж не мусить бути назавжди. Якщо Вівіан знову засумує за домом, то повернеться сюди, у Клінтон. Але мені дійсно непросто. Тепер дуже важко знайти працівників. З чоловіків жодного не лишилося. Навіть мої артистки розійшлися по фабриках. Усі платять більше, ніж я. Мені потрібні додаткові руки. Руки, яким я можу довіряти.
Вона це сказала. Сказала слово «довіряти».
— Мені теж важко знайти працівників, — зауважив батько.
— А що, Вівіан працює в тебе? — запитала тітка Пеґ.
— Ні, але раніше працювала і, може, знов буде мені потрібна. Думаю, робота в конторі багато б її навчила.
— Он як. То Вівіан хоче працювати в гірничій промисловості?
— Просто мені здається, що ти задалеко їхала, щоб знайти собі служницю. У цілому місті точно хтось би знайшовся. Хоча, якщо чесно, я ніколи не розумів, чому ти так любиш ускладнювати собі життя.
— Вівіан не служниця, — сказала тітка. — Вона вміє шити неймовірні костюми.
— З чого ти це взяла?
— Роки напружених пошуків у театральній царині, Дуґласе.
— Ха-ха. У театральній «царині»!
— Я б хотіла поїхати, — нарешті до мене повернувся мій голос.
— Нащо? — запитав батько. — Що ти забула в місті, де всі товчуться одне в одного на голові й навіть сонця в небі не видно?
— Каже той, хто половину життя провів у шахті, — зауважила тітка Пеґ.
Ті двоє поводилися як малі діти. Я б не здивувалася, якби вони почали штурхати одне одного ногами під столом.
Але тепер усі дивилися на мене, чекаючи моєї відповіді Чому я хочу поїхати до Нью-Йорка? Але як я могла пояснити? Як пояснити, якою для мене була ця пропозиція порівняно з нещодавньою пропозицією Джима Ларсена? Це було так само марно, як порівнювати сироп від кашлю із шампанським.
— Я хочу знову поїхати до Нью-Йорка, щоб розширити свої життєві горизонти, — сказала я.
Я промовила це речення доволі впевнено, аж усі нашорошили вуха. (Мушу визнати, що фразу «розширити свої життєві горизонти» я недавно почула в мильній опері по радіо, і вона мені запам’яталась. Але яке це має значення? У тій ситуації вона спрацювала. Крім того, це була правда.)
— Якщо ти поїдеш, на нашу підтримку можеш не розраховувати, — сказала мама. — Ми не можемо далі давати тобі кишенькові. Ти вже не в тому віці.
— Мені не треба кишенькових. Я сама можу заробляти на себе.
Саме слово — «кишенькові» — звучало принизливо. Я більше не хотіла його чути.
— Тобі доведеться шукати роботу, — додав батько.
Тітка Пеґ вражено втупилася у свого брата.
— Повірити не можу, Дуґласе. Ти ніколи мене не слухаєш. Я ж хвилину тому, за цим самим столом, сказала тобі, що маю роботу для Вівіан.
— Їй потрібна нормальна робота, — відповів батько.
— Вона й матиме нормальну роботу. Працюватиме на американський флот, як і її брат. Військові виділили мені достатній бюджет, щоб я могла найняти ще одну людину. Вона буде на державній службі.
Тепер уже мені захотілося штурхнути тітку під столом.
Для мого тата не могло бути гіршого словосполучення, ніж «державна служба». Краще б тітка Пеґ сказала, що я працюватиму кишеньковою злодійкою.
— Ти ж розумієш, що не будеш вічно їздити туди-сюди між Клінтоном і Нью-Йорком? — запитала мама.