— Розумію. Я й не буду, — пообіцяла я. Ох, як твердо пообіцяла.
— Я не хочу, щоб моя донька до старості працювала в театрі, — сказав батько.
Тітка Пеґ закотила очі на лоба.
— Так, це буде страхіття небесне.
— Терпіти не можу Нью-Йорк, — мовив він. — Там аж кишить невдахами.
— Ну звичайно. І всі невдахи живуть на Мангеттені, — відрубала тітка.
Але батько, напевно, не палав бажанням захищати свою позицію, бо далі не наполягав.
Відверто кажучи, я думаю, що батьки були не проти відпустити мене, бо вони вже втомилися від мене. На їхню думку, я не мала б мешкати разом з ними, бо то був їхній дім.
Я вже давно мала вибратися звідти — бажано прошмигнути з дверей коледжу просто у браму, що вела до подружнього життя. У середовищі, в якому я народилася, діти — після того як їхнє дитинство добігало кінця — ставали небажаними в родинному домі. (Зрештою, якщо зважити на те, скільки часу я провела в пансіонах і літніх таборах, батьки й за часів мого дитинства не дуже любили, щоб я плуталася у них під ногами.)
Та перш ніж дати свою згоду, батько мусив ще трохи подошкуляти тітці Пеґ.
— Я не впевнений, що Нью-Йорк добре вплине на Вівіан, — сказав він. — Бракувало тільки, щоб моя донька стала демократкою.
— Можеш не хвилюватися, — на обличчі тітки Пеґ розцвіла широка задоволена усмішка. — Я вже вивчила це питання. Виявляється, до Партії анархістів демократів не беруть.
Ця репліка розсмішила мою маму. З почуттям гумору в неї все було гаразд.
— Я їду, — заявила я. — Мені вже майже двадцять два. У Клінтоні нема що робити. Віднині я сама хочу вирішувати, де мені жити.
— Ну це ти вже перебільшуєш, Вівіан, — сказала моя мама. — Двадцять два тобі буде аж у жовтні, і ти ніколи в житті ні за що не платила зі своєї кишені. Ти найменшого уявлення не маєш, як влаштовано цей світ.
Та все ж я бачила, що їй сподобалася рішучість у моєму голосі. Мама, зрештою, усе життя провела верхи на конях, атакуючи канави і бар’єри. Можливо, вона дотримувалася думки, що коли жінка постає перед життєвими викликами й перешкодами, їй треба стрибати.
— Якщо ти візьмеш на себе таку відповідальність, — мовив батько, — то ми сподіваємося, що ти принаймні доведеш почате до кінця. У житті треба виконувати обіцяне.
Моє серцебиття пришвидшилося.
Цими останніми скупими настановами він сказав мені «так».
Наступного ранку ми з тіткою Пеґ вирушили до Нью-Йорка.
Повзли дуже довго, бо вона вперто їхала позиченою автівкою із патріотичною економною швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів за годину. Але мені було байдуже. Відчуття, що мене везуть назад до міста, яке я так любила, — до міста, що, як мені здавалося, уже ніколи мене не прийме, — було таке приємне, що я зовсім не заперечувала, аби воно тривало довше. Для мене та поїздка була така ж захоплива, як катання на гірках на Коні-Айленді. Востаннє я відчувала таке збудження, певно, з рік тому. Збудження і водночас хвилювання.
Що чекає на мене там, у Нью-Йорку?
І хто?
— Ти зробила серйозний вибір, — сказала тітка Пеґ, щойно ми виїхали. — Молодчина, дитинко.
— Я справді вам потрібна? — я не наважувалася спитати про це у присутності моїх батьків.
Тітка здвигнула плечима.
— Та вже десь тебе прилаштую.
А тоді усміхнулась:
— Ні, Вівіан, я сказала правду. Я скочила вище голови з тим замовленням від флоту. Могла б приїхати по тебе раніше, але хотілося дати тобі трохи часу охолонути. Я з власного досвіду знаю, що після катастрофи треба передихнути. Торік тобі добряче дісталося. Тому я подумала, що треба дати тобі час зібратися із силами.
Від згадки про «катастрофу» у мене закрутило в животі.
— До речі… — почала було я.
— Я більше не хочу про це згадувати.
— Я дуже шкодую про те, що накоїла.
— Ну звісно. Я теж багато про що шкодую. Усі шкодують. Шкодувати — це добре, але не треба на цьому зациклюватись. У протестантів є одне хороше правило: ми не мусимо ціле життя вмирати зі сорому й каятися. Твій гріх простимий, Вівіан. Не смертний.
— Я не розумію, що це означає.
— Я теж до кінця не розумію. Десь таке вичитала. Але я точно знаю одне: у загробному житті за плотські гріхи не карають. За них карають тільки в цьому житті. Як ти вже сама переконалася.
— Мені тільки жаль, що я завдала всім стільки проблем.
— Якби знала, де впадеш, соломки підстелила б. Але слухай — нащо тобі твої двадцять років, як не для того, щоб припускатися грубих помилок?
— А ви теж припускалися грубих помилок, коли вам було двадцять?