— Мені аж не віриться, що він так з вами повівся, — сказала я.
— Послухай, дитинко. Я добре знала, щó Біллі за людина, але все одно його запросила. І не шкодую. Вийшла така собі пригода. Вчися ставитися до життя простіше, пташко. Світ постійно змінюється. Вчися давати собі з цим раду. Хтось щось тобі обіцяє, а потім порушує свою обіцянку. Спочатку всі говорять про спектакль, а потім його згортають. Шлюб здається міцним, а потім люди розлучаються. Нема-нема війни, а потім є. Якщо всім перейматися, станеш дурною і нещасною — що в цьому доброго? А тепер досить уже про Біллі. Скажи ліпше, як минув твій рік? Де ти була в ту хвилину, коли напали на Перл-Гарбор?
— У кіно. Дивилася «Дамбо». А ви?
— На «Поло Ґраундс», дивилася футбол. «Джаянтс» грали останній матч у сезоні. Десь наприкінці другої чверті пролунало дивне оголошення: усім військовим наказали негайно звернутися до військкомату. Я відразу зрозуміла, що сталося щось погане. А потім Сонні Франк травмувався. Це відволікло мою увагу. Не те щоб Сонні Франк був якось із тим усім пов’язаний. Але гравець він першокласний. Словом, трагічний то був день. А ти ходила в кіно з тим своїм хлопцем, з яким заручилася? Як його звали?
— Джим Ларсен. А звідки ви знаєте, що я була заручена?
— Твоя мати розповіла вчора ввечері, поки ти збирала речі. По-моєму, ти ледве з того викрутилася. Мати твоя нібито зраділа, що все так закінчилося, хоча по ній важко сказати. Їй здавалося, що він тобі не дуже подобався.
Я здивувалася. Ми з мамою ніколи відверто не розмовляли про Джима. Ми взагалі ні про що відверто не розмовляли.
Звідки ж вона знала?
— Він був непоганий хлопець, — пробурмотіла я.
— Ну й молодець. Дай йому за це медаль, але ніколи не виходь заміж за хлопця тільки тому, що він «непоганий». І взагалі, Віві, не бери собі за звичку зі всіма заручатися. Бо як не будеш стерегтися, усе закінчиться шлюбом. Цікаво, чому ти взагалі дала йому згоду?
— Бо я не знала, куди себе подіти. Я ж кажу, він був непоганий.
— Стільки дівчат вистрибують заміж з тієї самої причини! Та знайдіть собі якесь інше заняття, панянки мої дорогі! Хобі якесь чи що.
— А ви чому вийшли заміж? — запитала я.
— Тому що Біллі мені подобався, Віві. Дуже подобався. І це єдина причина, щоб з кимось одружитися: якщо ти кохаєш хлопця або він тобі подобається. Чесно кажучи, Біллі досі мені небайдужий. Буквально минулого тижня ми з ним ходили вечеряти.
— Та ну!
— Ні, справді. Послухай, я розумію, що ти розчарувалася в Біллі — багато людей в ньому розчарувалося, — але що я тобі тільки-но казала про своє життєве кредо?
Я промовчала, бо воно вилетіло мені з голови, тож тітка Пеґ нагадала:
— Якщо вже мені хтось сподобався, то це назавжди.
— Ага, дійсно.
Та все ж це мене не переконало.
Вона знову усміхнулася.
— У чому річ, Віві? Ти вважаєш, що це правило має стосуватися тільки тебе?
Надвечір ми прибули до Нью-Йорка.
Було 15 липня 1942 року.
Місто гордо й упевнено сиділо у своєму гнізді з граніту, затиснутому між двома темними річками. Шереги хмародерів мерехтіли в оксамитовому літньому повітрі, наче колони світляків. Ми проїхали тихим величним мостом — широким і довгим, наче крило кондора, — і в’їхали в місто. У людне місто. Серйозне місто. У найвеличнішу метрополію на світі — принаймні так я завжди вважала.
Мене охопив трепет.
Я вирішила посадити там своє маленьке життя і більше ніколи його не покидати.
Розділ двадцять четвертий
Наступного ранку я прокинулася у старих добрих апартаментах дядька Біллі. Тільки цього разу я була в ліжку сама. Ні Селії, ні похмілля, ні катастроф.
Скажу чесно: самій у великому ліжку було дуже добре.
Деякий час я прислухалася, як прокидалася «Лілея». Звуки, яких я вже не сподівалася почути знову. Обурено стукотіли труби: хтось, мабуть, наповнював ванну. Деренчали два телефони: один нагорі, другий унизу, в конторі. Від щастя мені аж запаморочилося в голові. Я накинула халат і пішла зварити собі кави. За кухонним столом застала містера Герберта — той, як завжди, сидів у майці, втупившись у записник, пив свою каву без кофеїну й вигадував жарти для майбутньої вистави.
— Доброго ранку, містере Герберт! — привіталася я.
Він підвів голову і — не може бути! — усміхнувся.
— Бачу, вас відновили на посаді, міс Морріс, — сказав він. — Чудово.
Пополудні того ж дня я разом із тіткою Пеґ та Олів опинилася на Бруклінській військовій корабельні, щоб ознайомитися з майбутньою роботою.