З Мідтауну ми поїхали підземкою до станції на Йорк-стріт, а там пересіли на трамвай. Наступні три роки я їздила цим маршрутом майже кожного дня за будь-якої погоди.
Разом із десятками тисяч інших працівників, які переходили зі зміни до зміни як за годинником. Добирання набридало, а часом просто забирало всі сили. Але того першого дня все було для мене нове й цікаве. Я була вбрана у стильний бузковий костюм (перший і останній раз я одягнула таку гарну річ у таку брудну, засмальцьовану діру) і гарно вклала волосся.
Я підготувала всі папери, щоб мене офіційно прийняли на роботу до військово-морського флоту (Управління корабельнями й портами; категорія: кваліфікована працівниця). Платили сімдесят центів за годину — то були величезні гроші для дівчини мого віку. Мені навіть видали персональні захисні окуляри, хоча моїм очам ніколи не загрожувало нічого серйознішого, ніж іскорки від цигарок тітки Пеґ, які летіли мені в лице.
То мала бути моя перша справжня робота, якщо не враховувати служби в батьковій конторі у Клінтоні, якої враховувати таки не варто.
Я хвилювалася перед зустріччю з Олів. Мені досі було страшенно соромно за свої вибрики і за те, що їй довелося витягувати мене з пазурів Волтера Вінчелла. Я боялася, що вона сваритиме мене чи зневажатиме. Того ранку ми з нею вперше опинилися наодинці. Ми втрьох — вона, тітка Пеґ і я — зібралися їхати на корабельню і вже спускалися сходами надвір. Тітка мусила побігти нагору, бо забула термос, і ми з Олів залишилися на хвилину удвох на сходовій клітці між другим і третім поверхами театру. Я вирішила скористатися нагодою і вибачитися, а ще подякувати їй за те, що вона так благородно мене врятувала.
— Олів, — почала було я. — Я перед вами у великому боргу…
— Ой, Вівіан, — перебила вона мене. — Та досить уже мусолити цю тему.
І на тому все закінчилося.
У нас було чим займатися, і ми не мали часу на всякі дурниці. А займатися ми мали ось чим.
Військові хотіли, щоб ми ставили по два спектаклі на день на Бруклінській корабельні, у жвавому кафетерії на березі затоки Воллебаут-Бей. Хочу тобі сказати, Анджело, що корабельня була гігантська й робота кипіла там, як ніде на світі. У її приміщеннях, які займали понад вісімдесят гектарів, від початку війни цілоденно трудилося майже сто тисяч робітників. На корабельні діяло більш як сорок кафетеріїв, і ми відповідали за «розваги й просвіту» тільки в одному з них. У кафетерії номер двадцять чотири, що його усі називали «Семмі». (Я так і не зрозуміла чому. Може, через те, що там готували стільки семмі — тобто сендвічів. А може, тому, що шеф-кухаря звали містер Семюелсон?) «Семмі» годував тисячі людей на день, подаючи в’ялим, втомленим робітникам гори в’ялої, втомленої їжі. Нашим завданням було розважати виснажених працівників, поки ті їли. Проте ми були не просто артистами, а ще й пропагандистами. Флот передавав через нас інформацію і натхнення. Ми повинні були повсякчас підтримувати й розпалювати злість до Гітлера й Гірогіто (ми стільки разів убили Гітлера у стількох різних скетчах, що я впевнена: ми снилися тому чолов’язі в кошмарах, дарма що він був аж у Німеччині). А ще нам треба було дбати про те, щоб робітники не забували про наших хлопців за океаном: ми нагадували їм, що халявити — означає наражати американських моряків на небезпеку. Мусили попереджати, що шпигуни на кожному кроці і що язик мій — ворог мій. Давати їм уроки з техніки безпеки й повідомляти останні новини. А до того всього ще й мали справу з військовими цензорами, які не раз сиділи в першому ряду під час наших виступів і стежили за тим, щоб ми не відхилялися від курсу партії. (Моїм улюбленим цензором був добряк на ім’я містер Ґершон. Ми з ним провели стільки часу разом, що мало не поріднилися. Мене запросили на бар-міцву його сина.) Ми мали за обов’язок передавати всю цю інформацію робітникам двічі на день по тридцять хвилин.
Три роки поспіль.
І при цьому дбати про те, щоб наші матеріали були свіжі й веселі, а то глядачі закидали б нас недоїдками. («Як же добре знову повернутися до роботи», — радісно сказала тітка Пеґ, коли аудиторія вперше нас обсвистала. По-моєму, вона сказала це щиро.) Робота була жахлива, невдячна, виснажлива, до того ж влаштовувати «театр» ми мали із самого мізеру, який знайшовся для нас на флоті. У кафетерії стояла невелика сцена чи то радше платформа, збита з грубих соснових дощок. Ні куліс, ні сценічного освітлення ми не мали, а нашим «оркестром» було дешеве піаніно, на якому грала місцева божа кульбабка місіс Левінсон, яка (сама не розумію як) так гучно тарабанила по клавішах, що музику чули аж на Сендс-стріт. За реквізит нам слугували ящики з-під овочів, а за гримерку — закуток на кухні за посудомийкою.