— Вибачте, — пробурмотіла я, та вже за мить мій мозок підказав мені, хто це.
Я зовсім забула, що вона жила в «Савої». Якби я про це пам’ятала, то нізащо не пішла б туди того вечора.
Една глянула на мене й не відвела очей. Вона була вбрана в коричневий костюм із м’якого габардину й елегантну помаранчеву блузочку. Через плече недбало перекинула сіру пелерину з кролика. Як завжди, мала бездоганний вигляд.
— Нічого страшного, — ввічливо усміхнулася вона.
Цього разу я анітрохи не сумнівалася, що мене впізнали.
Вона точно знала, хто я. Обличчя Едни було мені достатньо знайоме, щоб за маскою незворушного спокою я вловила миттєвий проблиск тривоги.
Я майже чотири роки ламала голову над тим, що скажу їй, якщо наші шляхи перетнуться. Але в ту хвилину я змогла тільки витиснути із себе «Едно» і простягнути до неї руку.
— Прошу пробачення, — сказала вона, — але я не впевнена, що ми знайомі. -- Вона обернулась і пішла геть.
Замолоду, Анджело, ми стаємо жертвами хибного уявлення про те, що час загоїть наші рани і що все рано чи пізно утрясеться. Але з віком пізнаємо сумну істину: дечого нам ніколи не вдасться залагодити. Деякі помилки не виправить ніщо — ні плин часу, ні найпалкіше бажання.
Я на власному досвіді переконалася, що це найважчий урок з усіх.
З певного віку ми всі ходимо цим світом у тілах, скроєних із таємниць, сорому, смутку і давніх незагоєних ран. Через усі ці страждання наші серця стають зболені й понівечені, та все ж ми сяк-так тягнемо лямку далі.
Розділ двадцять п’ятий
1944 рік добігав кінця. Мені виповнилося двадцять чотири.
Я далі від ранку до ночі працювала на військовій корабельні. Не пам’ятаю, щоб я брала бодай один вихідний.
Я відкладала добрі гроші зі своєї платні, але падала з ніг від утоми, та й витрачати їх не було на що. У мене заледве вистачало сил, щоб грати вечорами в кункен із тіткою Пеґ та Олів. Не раз, добираючись додому з корабельні, я засинала й прокидалася аж у Гарлемі.
Усі вже ледве дихали. Сон перетворився на дорогоцінний скарб, про який усі мріяли, але ніхто його не мав.
Ми знали, що виграємо війну, бо всюди тільки й говорили про те, якого прочухана наші давали німцям і японцям, але не знали, коли вона скінчиться. Та це, звісно, нікого не зупиняло від безкінечних теревенів, даремних пліток і здогадів.
Війна закінчиться до Дня подяки, казали всі довкола.
До Різдва, казали всі довкола.
Та вже настав 1945 рік, а війна все ще тривала.
У нашому театрі при кафетерії «Семмі» ми далі по десять разів на тиждень вбивали Гітлера під час пропагандистських спектаклів, але йому це, схоже, зовсім не заважало.
Не хвилюйтеся, казали всі, до кінця лютого війна скінчиться. На початку березня моїм батькам прийшов лист від брата, який перебував на авіаносці десь у південній частині Тихого океану. Той писав: «Скоро почуєте, як усі заговорять про капітуляцію. Я в цьому не сумніваюся».
То була остання звістка, яку ми від нього отримали.
Я певна, що ти, Анджело, ліпше за всіх знаєш історію авіаносця «Франклін». І мені соромно визнати, що я навіть не здогадувалася, як називався корабель, на якому служив мій брат, поки нас не повідомили, що 19 березня 1945 року в нього влучив пілот-камікадзе і вбив Волтера та ще понад вісімсот вояків. Волтер, як людина відповідальна, жодного разу не написав назви корабля у своїх листах, щоб не розкрити державну таємницю, якби ті потрапили до рук ворога. Я знала тільки те, що він служив на великому авіаносці десь в Азії і обіцяв, що війна невдовзі закінчиться.
Звістку про його смерть отримала мама. Вона якраз їздила верхи на полі біля нашого будинку, коли побачила, як під’їзною алеєю промчав старий чорний автомобіль, в якого одні з дверцят були чомусь білі. Він проїхав повз неї надто швидко — по доріжці з гравію так не їздять. То було незвичне видовище, бо жителі села знали, що біля коней, які пасуться, краще їхати повільно. Але мама впізнала той автомобіль.
Він належав Майку Румеру, телеграфісту з «Вестерн Юніон». Мама зупинилась і спостерігала, як Майк із дружиною вийшли з автівки й постукали у двері її будинку.
Румери не належали до кола людей, з якими спілкувалася моя мама. Вони не мали жодної причини стукати у двері Моррісів, крім однієї: напевно, прийшла телеграма і її зміст був такий невтішний, що телеграфіст вирішив особисто повідомити новину, прихопивши зі собою дружину, яка, вочевидь, мала по-жіночому делікатно втішити згорьовану сім’ю.