— Ми називаємо його Нью-Йорк, моряче.
Він тицьнув пальцем на будівельні крани по той бік пристані й мовив:
— Непогане буде, коли закінчать.
А потім обійняв мене за талію і поцілував — точнісінько так, як на славнозвісному знімку на Таймс-сквер у День перемоги над Японією. (Того року багато всього відбулося.) Але на тій фотографії не видно реакції дівчини. Мене завжди цікавило, що вона відчула в ту мить. Мабуть, ми ніколи про це не дізнаємося. Але можу сказати тобі, щó під час того поцілунку — довгого, вмілого і ще й якого пристрасного — відчула я.
Що ж, Анджело, той поцілунок мені сподобався.
Дуже сподобався. Я поцілувала моряка навзаєм, а тоді ні з того ні з сього розплакалася і вже не могла стриматися.
Ткнулася носом у його шию, притулилася до нього й обмила його сльозами. Я плакала за своїм братом і за всіма хлопцями, яким не судилося повернутися додому. Плакала за всіма дівчатами, які втратили своїх коханих і свою юність.
Плакала, бо ми стільки років пожертвували цій пекельній, нескінченній війні. Плакала, бо була до біса втомлена. Плакала, бо так скучила за поцілунками з хлопцями — і хотіла перецілувати їх усіх! Але хто захоче таку древню двадцятичотирилітню каргу? Плакала, бо день був такий прекрасний, і світило сонце, і все було чудесно, і все було так несправедливо.
Думаю, моряк не чекав такого, коли схопив мене у свої обійми. Але він був молодець і відразу зорієнтувався.
— Сонечко, — шепнув він мені на вухо, — ти більше не будеш плакати. Нам пощастило.
Він міцно тримав мене й чекав, поки виллються всі мої сльози, аж поки я врешті не опанувала себе. Тоді розтулив обійми й, усміхнувшись, сказав:
— То, може, ще разок, що скажеш?
І ми поцілувалися знову.
Минуло ще три місяці, поки японці капітулювали.
Але в моїх спогадах, оповитих літнім персиковим серпанком, війна закінчилася саме в ту хвилину.
Розділ двадцять шостий
Спробую коротко розповісти тобі, Анджело, про наступні двадцять років мого життя.
Я жила у Нью-Йорку (ну звісно, де ж іще?), але то вже було не те місто, що колись. Стільки всього змінилося, ще й так швидко. Тітка Пеґ ще 1945 року попередила мене, що це неминуче. «Після війни все інакше. Я вже це бачила. Мудрі люди повинні бути готові до змін», — сказала вона.
Що ж, тут вона, безперечно, не помилялася.
Повоєнний Нью-Йорк був багатим, голодним, нетерплячим і щораз могутнішим звіром — надто у Мідтауні, де зносили цілі квартали старих особняків і контор, аби звільнити простір для нових офісних будівель і сучасних житлових будинків. Усюди доводилось пробиратися крізь гори каміння й уламків, так наче місто справді розбомбили. За наступні кілька років десятки розкішних закладів, куди ми із Селією Рей учащали свого часу, позакривалися, а на їхньому місці вибудували двадцять чотири хмародери. «Прожектор» зачинився. За ним «Даунбіт». «Лелека». Безліч театрів. Квартали, що колись мерехтіли яскравими вогниками, стали схожі на химерні криві роти, в яких половину старих зубів повибивали, а замість них то тут, то там потицяли блискучі коронки.
Однак найбільша зміна, принаймні в нашому тісному колі, сталася 1950 року. Театр «Лілея» зачинився.
І не просто зачинився — його знесли. Муніципалітет зруйнував нашу прегарну, криву, громіздку фортецю-театр, щоб звільнити місце для автобусного терміналу Портового управління. По суті, знесли цілий квартал. У триклятому радіусі автобусного терміналу, який став найгидкішим у світі, зруйнували все: театри, церкви, житлові будинки, ресторани, бари, китайські пральні, зали ігрових автоматів, квіткові крамниці, салони тату і школи. Зникла навіть «Імперія вживаних речей Ловцкі».
Розсипалася на порох просто перед нашими очима.
Добре, що бодай із тіткою Пеґ муніципалітет повівся як слід. За будівлю театру їй запропонували п’ятдесят п’ять тисяч доларів — непогані грошенята як на часи, коли більшість мешканців нашого району жили на чотири тисячі на рік. Я хотіла, щоб тітка боролася за свій театр, але вона сказала:
— Тут нема за що боротися.
— Не можу повірити, що ви так просто від нього відмовляєтеся! — залементувала я.
— Ти уявлення не маєш, від чого я можу відмовитися в житті, дитинко.
Тітка Пеґ таки правду казала — там дійсно не було за що боротися. Загарбуючи нашу дільницю, місто реалізовувало так зване право на конфіскацію, достоту таке зловісне й невідворотне, як воно звучить. Я довго бундючилася, але тітка сказала:
— Ти ризикуєш, коли опираєшся змінам, Вівіан. Коли щось закінчується, не заважай, нехай собі. Усе одно «Лілея» вже пережила свої дні слави.