— То ти хочеш відкрити крамницю?
— Ні, Вівіан. Ательє. О Боже, та звикни вже до цього слова. Крамниці в євреїв, а в нас буде ательє.
— Але ж ти єврейка.
— Ательє, Вівіан. Ательє. Повторюй за мною. А-те-льє. Навчись вимовляти це слово легко й невимушено.
— А де ти хочеш його відкрити? — запитала я.
— Десь біля Ґрамерсі-парку, — відповіла вона. — Той район завжди буде елітний. Хотіла б я побачити, як муніципали пробують знести тамтешні будинки! Ідею елітності — ось що ми продаватимемо людям. Ідею елегантності. Я назву салон французькою: L’Atelier. Мені впала в око одна будівля в тому районі. Батьки пообіцяли віддати мені половину компенсації за нашу крамницю, коли її зруйнують, та й правильно, бо я з пелюшок гарувала на них. Тої половини мені якраз вистачить, аби купити місце, яке я придивилася.
Я спостерігала за тим, як її думки бігли наввипередки, і, чесно кажучи, мені стало трохи страшно. Бо ті не бігли, а мчали галопом.
— Будинок, який мені сподобався, — на Вісімнадцятій вулиці, за один квартал від парку, — вела далі Марджорі. — Три поверхи, на першому вітрина. Нагорі дві квартири. Невеликі, але милі. Можна вдавати, ніби це маленький салон на тихій вуличці в Парижі. Ось яку атмосферу нам треба створити. Будинок у непоганому стані. Я знайду людей, які його підрихтують. Ти зможеш жити на третьому поверсі. Ти ж знаєш, як я ненавиджу сходи. Тобі сподобається — у твоїй квартирі є мансардне вікно. Навіть два вікна.
— Ти хочеш, щоб ми купили цілий будинок, Марджорі?
— Ні, серденько, я хочу, щоб я його купила. Я знаю, скільки в тебе грошей у банку. Не ображайся, Вівіан, але ти і в Парамусі нічого не купиш, не те що на Мангеттені. Зате ти можеш вкласти гроші у нашу справу, щоб вийшло п’ятдесят на п’ятдесят. Однак будинок куплю я. Витрачу все до останнього цента, але я не проти спустити на нього геть усе. Я точно не збираюся платити за оренду — я що, емігрантка якась?
— Ну так, — відповіла я. — Емігрантка.
— Емігрантка чи ні, а єдиний спосіб заробити в цьому місті — володіти нерухомістю, а не продавати одяг. Спитай Саксів — вони в курсі. Спитай Ґімбелів — ті теж. Хоча ми й на продажі одягу зароблятимемо, тому що завдяки твоїм і моїм талантам наші весільні сукні будуть просто фантастичні. Словом, Вівіан, я хочу, щоб я купила будинок, щоб ти шила сукенки, щоб ми керували салоном і щоб ми обидві жили нагорі. Такий мій план. Пропоную жити разом і разом працювати. Все одно інших ідей у нас нема, хіба ні? Просто скажи, що ти згідна.
Я глибоко й серйозно замислилась над її пропозицією — секунди зо три, — а тоді сказала:
— Добре. Я згідна.
Якщо тебе, Анджело, цікавить, чи стало це рішення колосальною помилкою, то я тобі скажу: ні, не стало. Можу відразу розповісти, як усе склалося: ми з Марджорі десятиліттями шили неймовірні весільні сукні, заробляли достатньо багато, щоб добре жити, дбали одна про одну так, наче були близькими родичками, і я досі живу в тій самій будівлі. (Я вже стара, знаю, але не хвилюйся: мені ще вистачає сил підніматися сходами.)
Об’єднати зусилля з Марджорі Ловцкі й узятися разом із нею за спільну справу було найрозумнішим рішенням у моєму житті. Деколи інші люди справді мають ліпші ідеї, як тобі влаштувати своє життя, ніж ти сама.
Утім, нам було нелегко.
Весільні сукні, як і костюми, не шиють, а проектують.
Вони мають бути приголомшливі, тому й зусиль треба до них докласти приголомшливих. Мої сукні забирали особливо багато часу, бо я не мала рулонів чистих, свіжих тканин. Перешити нову сукню зі старої (чи, як у моєму випадку, з кількох старих) важче, бо спочатку треба розпороти стару, а фасон нової залежатиме від того, скільки матеріалу вдасться отримати. Крім того, я працювала зі зношеними делікатними тканинами — з далеко не новим шовком і атласом, з давніми павутинами мережива, — а поводитися з ними треба було особливо обережно.
Марджорі приносила мені мішки старих весільних суконь і сукенок для хрещення, роздобутих бозна-де, а я ретельно їх перебирала й залишала ті, з якими можна було працювати. Часто тканини вже пожовкли від старості, а сукенки мали плями на корсеті. (Ніколи не давайте нареченій келих з червоним вином!) Тож найперше я замочувала сукні у крижаній воді з оцтом, щоб їх відчистити. Якщо пляму неможливо було вивести, я мусила її вирізати й подумати, чи вдасться врятувати бодай щось зі старої матерії. Чи, скажімо, краще вивернути сукню і використати тканину як підкладку. Не раз я почувалася гранувальницею діамантів, бо намагалася зберегти цінність оригінального матеріалу, відшліфувавши усі ґанджі. Далі поставало питання, як пошити унікальну сукенку.