До певної міри, весільна сукня — така сама, як і всі, й складається з трьох простих елементів: корсет, спідниця й рукави.
Однак за своє життя я скроїла з отих трьох елементів тисячі сукенок, зовсім не схожих одна на одну. Мусила скроїти, бо кожна наречена хотіла відрізнятися від решти.
Тому робота була складна, так, і вимагала немалих фізичних і творчих зусиль. Я мала помічниць, які трохи полегшували мені життя, але так і не знайшла жодної, яка б уміла те, що й я. Заповзявшись шити для нашого ательє тільки бездоганні сукні, я сиділа за машинкою до ночі, аби впевнитися, що кожна з них — довершений витвір. Якщо наречена напередодні весілля казала, що хоче більше перлин на корсеті чи менше мережива, я сиділа після півночі й то все перешивала. Така делікатна робота вимагає терплячості, як у черниці. Треба вірити, що річ, яку ти створюєш, — священна.
На щастя, сталося так, що я в це вірила.
Найскладніше у пошитті весільних суконь — це, звісно, спілкуватися із замовницями.
За своє життя я пропонувала свої послуги стільком нареченим, що навчилася розрізняти найдрібніші нюанси, пов’язані з родинним походженням, статками і владою, а найголовніше — я зрозуміла, що таке страх. Я побачила, що дівчата, які збираються заміж, завжди бояться. Вони бояться, що не достатньо кохають своїх наречених або, навпаки, що кохають їх надто сильно. Бояться сексу, який на них чекає, або сексу, що мав лишитися позаду. Бояться, що весільна забава піде не так, як треба. Бояться, що на них дивитимуться сотні очей — або що не дивитимуться, якщо їхня сукенка буде паскудна чи якщо дружка виглядатиме гарніше за наречену.
Я розумію, Анджело, що в історичному масштабі ці проблеми зовсім дріб’язкові. Ми тільки-но пережили світову війну, на якій загинули мільйони людей, а життя ще багатьох мільйонів було зруйнувано просто на їхніх очах. Ясно, що супроти цього хвилювання знервованої нареченої — ніяка не катастрофа. Але страх є страх — і він напружує й без того натягнуті нерви. Я взяла собі за ціль пом’якшувати страх і напругу наречених, наскільки це було мені під силу. І тому за роки праці в нашому ательє навчилася насамперед допомагати наляканим жінкам: ставити їхні потреби на перше місце й задовольняти їхні бажання.
І ця наука почалася одразу, щойно ми відкрили салон.
У перший тиждень до нас прийшла молода жінка. У руках вона тримала вирізку з нашою рекламою в «Нью-Йорк Таймс». (Марджорі намалювала двох гостей на весіллі, які милуються стрункою нареченою. Одна жінка каже: «Така ніжна сукенка! Вона з Парижа її привезла?» А друга відповідає: «Майже! Її пошили в L’Atelier, а там найгарніші сукні в місті!»)
Дівчина явно хвилювалась. Я принесла їй склянку води й показала кілька суконь, над якими тоді працювала. Вона відразу вподобала пишну, немов безе, сукенку, схожу на пухнасту літню хмару. Та була мов дві краплі води подібна до сукенки, в яку була вбрана струнка, як лебідка, наречена, зображена на нашій рекламі. Дівчина торкнулася омріяної сукні і аж розплилася на лиці від бажання. У мене стиснулося серце. Я знала, що та сукня їй не личитиме. Дівчина була низенька і кругленька — у такій сукенці вона б виглядала як зефірка.
— Можна її поміряти? — запитала вона.
Але я не могла цього допустити. Якби вона вдягнула її і глянула у дзеркало, то відразу побачила б, який безглуздий має вигляд, пішла б геть із мого салону й більше ніколи б не повернулася. Та це ще не найгірше. Мене не дуже хвилювало те, що я не продам сукню й не зароблю грошей. Мене турбувало ось що: я знала, що відображення у дзеркалі зачепить почуття дівчини — і то глибоко зачепить, тому хотіла вберегти її від цього.
— Сонечко, — якомога лагідніше сказала я, — ти дуже гарна. Але мені здається, що саме ця сукня тебе прикро розчарує.
Вона засмутилася. А тоді випростала свої плечики і мужньо сказала:
— Я знаю чому. Бо я дуже низенька, правда? І товста. Я так і знала. Буду опудалом на власному весіллі.
Було в її словах щось таке, що вкололо мене просто в серце. Вразливість невпевненої у собі дівчини в салоні весільних суконь — ось усе, що треба, аби відчути дрібні, але такі жахливі прикрощі життя. Мені відразу стало шкода ту дівчину й захотілося їй допомогти, щоб вона більше ні секунди не страждала.
Крім того, Анджело, я ще ніколи не працювала зі звичайними жінками. Я роками шила вбрання для професійних танцюристок і акторок. І не звикла до простих дівчат з їхньою сором’язливістю й надуманими вадами. Багато жінок, з якими я досі мала справу, були закохані у свої фігури (і мали на це всі причини) й хотіли, щоб на них дивилися.