Я звикла до жінок, які скидали одяг і радісно витанцьовували перед дзеркалом, а не до тих, що кривилися від свого відображення.
Я забула, що на світі є не тільки марнославні дівчата.
Того дня перша ж відвідувачка мого салону дала мені зрозуміти, що пошиття весільних суконь геть відрізнятиметься від роботи в театрі. Бо юна істота перед моїми очима була не розкішною артисткою, а звичайною людиною, яка хотіла розкішно виглядати у день свого весілля й не знала, як цього домогтися.
А я знала.
Їй потрібна була проста сукня по фігурі, в якій вона б не губилася. Пошита з креп-атласу, щоб гарно лягла, але не обтискала. І не сліпучо-біла, бо дівчина мала рум’яне лице.
Ні, її сукня мала бути ніжнішого, кремового кольору, щоб згладити контраст. Їй потрібен був вінок із квітів, а не довга фата, що — знову ж таки — затулила б її. Рукави на три чверті, аби підкреслити її гарні зап’ястя й долоні. Ніяких рукавиць!
До того ж, подивившись на неї у вуличному вбранні, я відразу зауважила, де в неї талія (точно не там, де вона стягнула пояском сукенку, в якій прийшла), і зрозуміла, що її весільна сукня має спадати від талії, щоб створити ілюзію фігури, схожої на пісочний годинник. А ще я відчувала, що дівчина була така скромна, така неймовірно сором’язлива й самокритична, що не стерпіла б навіть найменшого декольте. А от її щиколотки — о, їх ми могли показати. Я вже знала, яку сукню їй пошити.
— Ох, люба моя, — промовила я й буквально взяла її під своє крило. — Не хвилюйся. Ми про тебе подбаємо. З тебе вийде казково чарівна наречена. Обіцяю.
Так і сталося.
Скажу тобі ось що, Анджело: я полюбила всіх дівчат, для яких шила сукні в нашому ательє. Всіх до одної. Сплеск любові й турботи до кожної дівчини, яку я вдягала на весілля, був однією з найбільших несподіванок у моєму житті Я любила їх навіть тоді, коли вони були надто прискіпливі й вередували. Вважала їх красунями, навіть якщо їх важко було ними назвати.
Ми з Марджорі почали займатися цією справою найперше для того, щоб заробити грошей. Другою причиною для мене було бажання вправлятися у ремеслі, яке незмінно давало мені задоволення. Третьою — те, що я не знала, чим ще займатися в житті. Та я й не підозрювала, що ця справа подарує мені надзвичайну радість: потужну хвилю тепла й ніжності, яку я відчувала кожного-кожнісінького разу, коли через поріг салону переступала ще одна схвильована наречена й довіряла мені своє дорогоцінне життя.
Іншими словами, ательє подарувало мені любов.
І я була безсила проти неї, розумієш.
Вони всі були такі юні, такі налякані й такі милі моєму серцю.
Розділ двадцять сьомий
Найбільша іронія долі, звісно ж, у тому, що ні я, ні Марджорі не були заміжні. Керуючи ательє, ми роками потопали у весільних сукнях і допомогли тисячам дівчат підготуватися до вінчання, а от нас самих заміж ніхто не кликав — і ми теж нікого не кликали. Таких, як ми, називали «вічними дружками». Але ж нас і за дружок не запрошували! «Помічниці наречених» — нам пасувала хіба така назва.
Ми обидві були дивачками, от у чому проблема. Принаймні такий ми собі поставили діагноз: надто шалені для шлюбу. (Ми часто жартували, що це буде гаслом для нашого наступного закладу.)
Те, що Марджорі була «з привітом», відразу впадало в око.
Справжня дивачка. І річ не тільки в тім, як вона вдягалася (хоча її вподобання в одежі були відверто чудернацькі).
Ішлося ще й про її зацікавлення. Вона вічно ходила на якісь курси: то східної каліграфії, то дихання — так-так, курси дихання! — у буддистському храмі на Дев’яносто четвертій вулиці. Або вчилася готувати йогурт, так що запах розлітався на цілий будинок. Вона любила авангардне мистецтво й слухала незрозумілу (принаймні для мого вуха) музику з Анд. Записалася на безплатні сеанси гіпнозу, що їх проводили студенти психологічного факультету, і ходила на психоаналіз. Ворожила на картах таро, «Книзі змін» та рунах. Ходила до китайського цілителя, який масажував їй стопи, і безкінечно про це всім розповідала, хоч я сто разів просила її перестати набридати людям зі своїми стопами .
Марджорі постійно сиділа на якійсь новомодній дієті — не так для того, щоб схуднути, як для того, щоб поліпшити своє здоров’я й вийти за рамки звичного досвіду. Одного літа, наскільки я пригадую, вона їла самі лиш консервовані персики, бо вичитала, що вони корисні для дихання. А потім перейшла на паростки квасолі й хлібці з пророщеної пшениці. Дивачку, яка харчується паростками квасолі й хлібцями з пророщеної пшениці, ніхто не хоче брати заміж.