Чоловіки теж не були на сьомому небі від щастя, відверто кажучи.
Я б не помінялася місцем із жодною з тих жінок.
Ну добре, добре, задля справедливості скажу, що мені ніхто й не пропонував виходити заміж. Принаймні після Джима Ларсена.
Хоча мені здається, що 1957 року я ледве уникнула пропозиції руки й серця від старшого фінансиста, який працював у «Браун Бразерс Гарріман» — приватному банку на Волл-стріт, що потопав у приглушеній таємничості й казковому багатстві. То був храм грошей, а Роджер Олдермен — один із його верховних жреців. Він мав гідроплан, можеш собі уявити? (Навіщо комусь здався гідроплан? Може, він був шпигуном? Чи мав скидати провізію своїм військам на якомусь острові? Сміхота.) Він носив просто божественні костюми, скажу я тобі, а вродливий чоловік у свіжовипрасуваному й добре допасованому костюмі завжди має в собі щось таке, що змушує мене умлівати від бажання.
Словом, я так умлівала від його костюмів, що вмовила себе більш ніж рік зустрічатися з цим чоловіком — попри те, що, зазираючи у своє серце в пошуках ознак кохання до Роджера Олдермена, жодного їх сліду я не знаходила. Раптом одного дня він заговорив про те, в якому будинку ми замешкаємо у Нью-Рошеллі, якщо колись виберемося з того клятого міста. Тоді я нарешті пробудилася. (Я не кажу, нібито з Нью-Рошеллом щось не так. Просто я точно знаю, що не змогла б ні дня прожити там без бажання скрутити собі в’язи своїми ж руками.)
Невдовзі після тієї розмови я делікатно припинила наші стосунки.
Утім, коли ми ще були разом, мені подобалося кохатися з Роджером. Наші любощі не були найпалкішими чи найвинахідливішими у світі, але свою роль вони виконували. Мене підносило «вище неба», як ми із Селією колись казали. Мене завжди вражає, Анджело, як легко мені вдається вмовити своє тіло звільнитися й розкритися під час сексу, навіть із чоловіком, якого й близько не назвеш привабливим. А Роджер, звісно, був привабливий. Навіть досить вродливий (деколи мені хочеться бути не такою ласою на вроду, але нічого не вдієш, така я вже є). Проте моє серце через нього не тьохкало. Та все ж тіло моє було вдячне за наші з ним зустрічі. Зрештою, з роками я переконалася, що завжди можу досягнути в ліжку грандіозного фіналу — з будь-ким, не тільки з Роджером Олдерменом. Хоч яким байдужим до чоловіка було моє серце й голова, тіло завжди реагувало на нього з радістю й захватом.
А коли все завершувалось? Мені завжди хотілося, щоб мій коханець ішов додому.
Напевно, на цьому місці варто повернутись трохи назад і пояснити, що після закінчення війни я знову поринула в сексуальні пригоди, і то з чималим запалом. Хоч, розповідаючи про 1950-ті роки, я змальовую себе в образі старої діви, яка мала коротку стрижку, любила носити чоловічий одяг і жила сама, треба відразу сказати: те, що я не хотіла виходити заміж, не означало, що я не хотіла займатися сексом.
До того ж я була ще досить гарна. (Я завжди виглядала фантастично з короткою стрижкою, Анджело. І не збираюся тобі брехати.)
Кажу як є: після війни у мене прокинулася ще сильніша жага до сексу, ніж завжди. Розумієш, я втомилася від того, що його постійно бракувало. Після трьох суворих років важкої праці на військовій корабельні (і, відповідно, трьох нудних років целібату) моє тіло стало не тільки виснажене, а й незадоволене. Після війни в мене з’явилося відчуття, що в нього інше призначення. Я була створена не лише для того, щоб трудитися, спати, а вранці знову ставати до праці, без жодної насолоди чи радості. У житті мали бути не тільки труднощі й страждання.
Отож разом зі світовим миром повернулися мої бажання.
Крім того, виявилось, що з віком я стала вимогливішою, допитливішою й упевненішою. Мені хотілося досліджувати.
Мене інтригувало те, якою різною бувала чоловіча хіть — як цікаво кожен із чоловіків виявляв себе в ліжку. Мені ніколи не набридала глибока близькість, під час якої відразу було видно, хто сором’язливий у постільних забавах, а хто ні. (Підказка: сподіваєшся на одне, а виходить завжди навпаки.) Мене зворушували несподівані звуки, що їх видавали чоловіки у хвилину забуття. Мене цікавили безкінечні варіації їхніх фантазій. Мене дивувало, як коханець міг квапити мене — повний уперед! — а вже за секунду піддатися хвилі ніжності й зніяковіння.
А ще я встановила для себе нові правила поведінки. Точніше, одне правило: я відмовлялася кохатися з одруженими чоловіками. Гадаю, Анджело, мені нема змісту пояснювати тобі чому. (Але якщо таки є, то можу пояснити: після катастрофи з Едною Паркер Вотсон я поклялася, що більше ніколи не завдам шкоди іншій жінці своїми сексуальними втіхами.)